Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Попередня тема Наступна тема Донизу

Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Вт Серп 17, 2010 11:11 pm

14 вересня 2009 року минуло сімдесят років, як було майже повністю спалено одне з найбільш відомих сіл на Турківщині –Жукотин. Після приходу радянських військ, з Самбора приїжджали уповноважені органами влади представники, було складено відповідні акти. Важко сказати, чи зберігаються вони десь в архівах, але відомо одне - всі біди і страждання бойківського села були використані радянською владою в своїх пропагандистських цілях. Вже на початку жовтня 1939 року був складений лист нібито жителями с. Жукотин Турківського району до Президії Верховної Ради СРСР і радянського уряду з проханням про приєднання Західної України до складу СРСР. Цей лист було процитовано з трибуни народних зборів Західної України, які проходили у Львові, починаючи з 26 жовтня 1939 року. Були там навіть представники цього гірського села.


Чи дійсно були такими лояльними до радянської влади жукотинці? Що послужило трагедії села на початку Другої світової війни?


Тут, мабуть, узагальнено причини, які мали місце в цілій Галичині і суто місцеві - жукотинські.


Відомо, що після падіння ЗУНР, у 1919 р. починається друга окупація Польщею Галичини. На Паризькій мирній конференції 28 червня 1919 року Польща зобов’язалася гарантувати українському населенню культурну автономію, польська конституція 1921 р. закріпила права українців у культурній сфері. А 26 вересня 1922 року, за клопотанням Англії і Франції, було проголошено і територіяльну автономію Галичини. Однак всі ці права та гарантії швидко почали згортатись і залишилися лише на папері. Найбільше розуміла це свідома частина українського галицького люду. Вдихнувши краплю повітря національної свободи, багато галичан почали дивитися на поляків як на душителів свободи і незалежності їхньої, віками вистражданої держави. В Галичині в цілому, і на Турківщині зокрема, почали відновлюватися «Січ», «Сокіл», різні кооперативні організації. Поштовхом до виникнення націоналістичних партій і їх військових організацій (наприклад УВО під керівництвом колишнього старшини УГА Євгена Коновальця) і був прийнятий у 1924 р. поляками закон про заборону української мови в державних і муніципальних установах.


У 1926 р. Ю. Пілсудський - ворог усього українського - вчинив державний переворот. В Україні вводиться «санаційний» режим, почалися екзекуції над селянами, арешти інтелігенції, були розгромлені приміщення українських організацій в усіх містах краю.


Школи ставали польськими, або двомовними. Лише в Жукотині і Верхній Ботивці українські школи збереглися, а це означало, що більшість батьків виступили проти ополячення їхніх дітей. Саме з цього часу над Жукотином було встановлено посилений нагляд як повітової, так і місцевої лімнянської жандармерії. Жукотин належав до тих сіл повіту, де майже не було перекінчиків, ніхто не переходив на польський релігійний обряд. А організатором і провідником у цей важкий час виступив священик о. Вільчанський, який прийшов на парафію в село після смерті відомого на Турківщині священика о. Максима Калинича у 1914 році. З його ініціятиви в селі було налагоджено добру роботу «Просвіти». Літературу, в тому числі і політичну, доставляв у село син священика Мирослав, який студіював у Львові. Він же і став основним організатором молоді в Жукотині. Його соратниками в ідейній і політичній боротьбі були сини жукотинських вчителів - Зеновій Корчинський і Богдан Соболь, які також навчалися у гімназії в Турці, а потім працювали у Львові. Всі троє мали великий вплив на жителів села, і в першу чергу - на молодь.


А життя селян ставало дедалі нестерпнішим. Наприкінці 20-х років у Польщі почалася економічна криза, різко зросли податки, які неспроможні були сплачувати селяни. Щоб «вибивати» гроші, у 1930 році у повіті було створено чотири зони і доручили цю справу екзекуторам, які насильно забирали в селян майно. А хто відмовлявся давати майно - того арештовували. Допомагала екзекуторам лімнянська жандармерія - Станіславський, Шименський, Стемпнєвич, Рабелька, Ворона і їхній комендант Копік. Усі вони були вірними служаками тодішнього польського режиму. За несплату податків селянами лімнянська в’язниця була переповнена. Найбільш злісних неплатників податків відправляли до тюрми в Турку. Під цим приводом частим арештам піддавалися і місцеві активісти, викликались на «бесіди» священослужителі, в тому числі і о. Вільчанський.


Ще більше озлобила український люд Галичини «пацифікація» Пілсудського, яка полягала в забороні всього українського. Поліція і військо били і мордували селян, насильно закривали українські школи. Заборонялося ходити у вишитих українських сорочках. З дівчат поліція їх просто зривала, а юнаків звалювали на землю і били чобітьми. Такий випадок стався і в селі Жукотин, де юнака Луку Зинича побили за те, що відмовився на велике релігійне свято зняти вишиту українську сорочку.

До селян Турківського повіту швидко дійшли чутки про те, що в с. Телешниці Ліського повіту в липні 1932 р. відбулося повстання селян. У ньому взяли участь селяни всього північно-західного краю повіту, тобто сіл, прилеглих до Турківщини. Цей виступ ще більше політизував Жукотин.


У ці роки найбільшого клопоту Лімнянському постерунку завдавала згуртована молодь Жукотина. Крім синів сільської інтелігенції, активними національно-свідомими жителями села виступали брати Зиничі - Микола, Федір, Василь, Гаврило, Павло, Олексій і Михайло, Микола Голотяк, Пилип Лехновський, Павло Будз, Іван Лехновський, Іван Мушак, Микола Макаришин, Кирило Будз та інші.


Слід сказати, що в Жукотині нараховувалося більше 20 прихильників соціал-радикальної партії. Багато було прихильників ОУН, УНДО.


Великий вплив на політичний світогляд жукотинців мав Михайло Зинич, який працював у відомого на Самбірщині лікаря і громадського діяча Володимира Кобільника. Жукотинці, щоб полікуватися чи дізнатися про свою хворобу, часто відвідували у Самборі і Кобільника, і Зинича, а вони, в свою чергу, часто бували в Жукотині.


Після смерті душителя українського народу Пілсудського (1935 р.) була видана амнестіа, дещо пом’якшилась політична обстановка. Але - не надовго.


У березні 1939 року була проголошена на Закарпатті українська держава - Карпатська Україна. Це призвело до нового сплеску національних почуттів і усвідомлення моменту для нового великого здвигу. На вулицях і в домівках про це хіба і йшла мова, було велике бажання діяти так, як брати – закарпатці. Це добре усвідомлювали поляки - «хлопові» вже набридло жити в польському хомуті. Щоб перешкодити переходові добровольців з Галичини на Закарпаття, на Турківщині вздовж кордону був розставлений так званий Корпус Охорони Пограниччя (КОП). По селах нишпорили агенти таємної служби. Польські державні і шовіністичні організації знову знущалися над незахищеними українцями. У хатах зривали портрети Шевченка і Франка, робили обшуки, галичанам не дозволяли носити вишиті сорочки.


У вересні 1939 року Німеччина напала на Польщу і вже через два тижні її війська стояли над Сяном. Радянські війська переходили Збруч.

На Турківщині ще господарювали польські військові, які нахабніли з кожним днем. Ліга оборони народової видала Наказ, щоб в житлових будинках були заклеєні вікна папером. Хто з українців цього не зробив, у того вибивали вікна. Щоб протидіяти полякам, навести порядок в селі і створити свій місцевий уряд, в селах почали організовуватися варти, до яких входила згуртована молодь і літні люди. Чи не найбільш діяльною у цей час була жукотинська варта, яка вирішила не допустити в село польських боївок. Десь 7-8 вересня лімнянська жандармерія звернулася до жукотинської громади, аби ті своїми обозами вивезли на Станіславівщину документи і майно, але ті навідріз відмовилися. Жандарм Станіславський, повертаючись ні з чим в постерунок, погрозив: «За це ваше село ще буде в червоній фарбі».-


... 11 вересня 1939 року вовченська сільська варта передала жукотинській двох польських військових Корпусу Охорони Пограниччя, що прямували додому у Лімну. Це були сини поляків Бицовського і жандарма Станіславського. Їх жукотинська варта затримала для передачі суду за вчинені воєнні дії, зокрема за знищення десятків українців, що переправлялися на Закарпаття. Багато жукотинців не схвалювали цю затію, оскільки Турківщина була ще в руках поляків. Однак була й інша думка, а саме: не сьогодні, то завтра в селі будуть німці, які обіцяють Україні незалежність, а поляки в село не повернуться.


Але все склалося зовсім по-іншому. 13 вересня в Жукотин із Турки прибув на велосипеді жандарм для контролю, як виконується Наказ ліги оборони надродової. Богдан Соболь, який в цей час був дома, обеззброїв жандарма і разом з жителями села – Пилипом Зиничом і Степаном Сушінцем – затримали його, закривши в стодолі, окремо від копівців.


Цього ж 13 вересня польський військовий підрозділ, який відступав з Боберки через Лімну на Турківщину, за підказкою монаха-поляка Лімнянського кляштора, визволив Бицовського і Станіславського, нікому не причинивши шкоди. Батько Станіславського в цей час перебував в Турці і дізнався про арешт і визволення свого сина від його ж самого. «Червона фарба», - з люттю промовив той і рушив у штаб копівців, які відзначалися своєю жорстокістю.


У вівторок, 14 вересня, польські військові - 14 чоловік - на автомобілі і біля 30 чоловік на конях прибули в Жукотин в супроводі лімнянського жандарма. Село було оточено, розпочалася каральна операція. Іван Лехновський і Пилип Лехновський були вбиті зразу ж з автомашини. Заарештували Павла Зинича, Миколу Голотяка, Кирила Будза і отця Вільчанського. Село наказано було спалити. Люди, які ще були в селі, тікали в ліс, прикриваючи собою малих дітей. Майно ніхто не рятував. Всіх, кого ловили, жорстоко били, навіть старих і калік.


На допомогу жукотинцям йшли з вилами і косами лімняни, які думали, що в Жукотині почалося повстання. Але назустріч їм полетіли кулі, і вони відійшли на початок Лімни.


За декілька годин колись мальовниче село перетворилося на купи попелу. Не пожаліли поляки і жукотинську святиню - церкву Пречистої Богородиці, яка була збудована у 1878 році і відзначалася своєрідністю архітектури.


За деякими даними, із 160 хат чудом вціліли близько 25. Найбільше пощастило присілку Беленковиня, що за річкою Дністер.


Середньовічними методами копівці мордували арештованих Павла Зинича і Миколу Голотяка. Першому виривали язик, щоб не міг говорити нічого поганого про поляків. Миколі Голотяку спочатку викололи око і запитали, чи бачить Україну. Той відповів, що бачить. Тоді викололи друге - той знову відповів, що бачить Україну вільною від поляків. Потім їх підвісили і пекли на вогні, а з рук «знімали рукавиці». Все це робилося на очах у інших затриманих жукотинців. Щоб ті розповіли всім, що так буде з кожним, хто посягне на польську владу. Смерть жукотинських патріотів була героїчною, і загиблі заслуговують на пошану нащадків.


Тепер часто можна почути, а чи варто було все це робити, адже знищено було село, все майно, людей. Багато людей змушені були довгі роки жити в землянках, стайнях, на комірствах. Але до цих дій змусила людей жорстокість польської влади, небажання жити в постійній неволі на власній, але не своїй землі.


Ті, що піднялися проти деспотичної польської влади у 30-х роках, заслуговують такої ж пошани і поваги, як і інші свідомі українці, які в різні часи історії творили свою державу, не боячись смерті. Дорога до свободи завжди була терниста у кожного народу, з людськими втратами, стражданнями. Пройшли її і жителі гірського села Жукотин.


Ярослав Тирик,

Богдан Макаришин.


Турківська районна рада.

http://turka.at.ua/news/obpalena_vognem_svoboda/2009-09-18-19

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Серп 23, 2010 2:17 am

22 серпня у Львівській області поблизу с.Тудорковичі Сокальського району відкрили «Пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр.».
Про це ZAXID.NET повідомили у Львівській ОДА.

Священики різних конфесій відслужили панахиду за невинно убієнними та освятили пам’ятний хрест жертвам терору та депортації.

Заступник голови Львівської ОДА Ліляна Гримська у своєму виступі зазначила, що у житті нашого народу було багато трагічних подій, які хвилюють кожного з нас, зачіпають найбільш вразливі струни душі. "Великою трагедією було примусове виселення українців з їх споконвічних земель – Надсяння, Підляшшя, Любачівщини, Лемківщини, Холмщини, - підкреслила Л.Гримська. – І цей пам’ятник не дасть забути ці сторінки нашої історії. Тут кожен перехожий пам’ятатиме про українські села, храми, кладовища, історичні пам’ятки, про полеглих героїв, які залишились там на малій Батьківщині".

Голова Сокальської РДА Микола Мисак, виступаючи, підкреслив, що цей пам’ятний знак буде нагадувати усім нам, які злочини чинилися проти українського народу і що ті страшні часи терору та знищення більше ніколи не повинні повторитися.

Спорудження пам’ятника розпочалося у 2007 році до 60-річчя операції "Вісла" з ініціативи автора проекту Володимира Бойчука, який з допомогою однодумців з Львівського СКТ "Холмщина" підшукав місце, зібрав кошти та організував будівництво. Пам’ятний хрест споруджений за підтримки Львівської обласної та Сокальської районної адміністрації, Львівської обласної та Сокольської районної ради, на пожертви діаспори та спонсорів.

Операція "Вісла" – злочинний захід етнічної чистки, здійснений польським комуністичним режимом у 1947-му році проти українського населення на історичних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни. Полягав у примусовій депортації (виселенні) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині.

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Лют 07, 2011 3:50 am

Автор — Ігор Дерев’яний

Характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.

У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.

Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.

Підсилюють такі твердження побутуючі у Львові анекдоти про "перших совітів", котрі в унітазах мили руки, а дружини комісарів в пеньюарах ходили до Опери.

Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління.

Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:

- встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;

- проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;

- придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);

- цілеспрямована політика національної асиміляції;

- обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;

- депортації місцевого населення окупованих територій;

- притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.

Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами. 1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.

Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.

Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін "Малопольска Всходня" і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму "українець" ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські".

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: "Пласт" заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство "Січ" - в 1924 р., діяльність "Сокола" - обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми "Просвіти" під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства "Рідна школа".

У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об'єднанням [УНДО - українська легальна партія, єдина парламентська, її депутати представляли інтереси українців у Сеймі] - т.зв. політики "нормалізації".

Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.

Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та "ступінь небезпеки", що вони становлять для польської влади.

Наприклад, ось що писали про українця, який працював на львівській пошті в липні 1931 р.: "Костишин - русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави - автор]. Необхідно його вислати на пенсію".

Подібний нагляд відбувався навіть за членами вищезгаданої УНДО.

У штаті державної поліції було введено посаду „конфідента" - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.

Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).

Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український "релігійно-маніфестаційний похід", який пройшов 23 травня 1923 р.

У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації.

Агент констатує поділ української інтелігенції на дві частини.

Перша з них "схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави", натомість друга частина, значно активніша, діє в напрямку "створення незалежної України". Учасниками останньої групи є переважно молода українська інтелігенція, яку очолюють священики.

А вже в 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

У структурі державної поліції було створено спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), завданням котрих було придушення виступів проти польської влади.

Другий відділ, т.зв. „двуйка" був контррозвідувальним, котрий спрямовував свою діяльності проти Комуністичної Партії Західної України („п'ята колона" СРСР). IV відділ Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policiji Państwowej) - переважно спрямовував слідчу діяльність проти Організації Українських Націоналістів, яка мала на меті створення незалежної української держави.

Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у радянському (особлива частина КК УРСР - "контрреволюційні злочини" із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін "антидержавний".

При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Весною 1931 р. арештованого крайового провідника ОУН Степана Охрімовича піддано слідству з застосуванням тортур. Внаслідок чого С. Охрімович помер від побоїв.

Але були й безпрецедентні випадки: в 1930 р. заарештованого Юліана Головінського [на фото вищe], крайового провідника ОУН, поліціянти вивезли зі Львова до Бібрки та без суду та слідства розстріляли, прикутого до дерева. Офіційна версія: убитий при спробі втечі.

Щоб захистити українців, 22 березня 1932 р. Юрій Березинський убив у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців, котрий відзначався брутальним поводженням на допитах та не гребував побиттям молодих дівчат, які поширювали оунівські листівки.

Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. - готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній "пацифікації" (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.

З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали "наглими судами" (швидкими судами).

"Наглі суди" проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі - протягом 48).

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено.

Загалом польська система судочинства була активно залучена до політичних репресій у регіоні: "наглі суди" розглядали справи проти політичних противників польської влади. Іншиий вид цивільних судів - окружні - розглядали справи "злочинів" наступного характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.

Для ізоляції та перевиховання "небезпечних українців" з ОУН в 1934 р. було створено концтабір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).

Одним із найперших його в'язнів був Дмитро Грицай - майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в'язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.

Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув'язнення відправили в 1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.

З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту - гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім'ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції "Вісла" таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні. Польські політики інструментом "консолідації держави" обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну.

На щастя, це вже в минулому.

Ігор Дерев'яний, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

Історична правда

Додано 04.02.2011

http://cdvr.org.ua/




Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Лют 07, 2011 3:51 am

Ось як виглядала "пацифікація":


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Лют 21, 2011 4:21 am

Відлуння катівської сповіді
[ 2011-02-18 12:22:52 ]

Нарешті сталося! Нещодавно побачили світ спогади колишнього екзекутора (краще-ката) з польської Армії Крайової, виконавця смертних вироків, що здійснювалися на безневинних українцях в часі війни і після неї. Маємо на увазі спогади чи мемуари бойовика диверсійного відділу польського національного підпілля Стефана Дембського, що вийшли під назвою «Виконавець» у видавництві «Osrodek KAPTA». Перша назва, тобто «Кат» краще відтворює зміст книжки ніж «Екзекутор», бо розкриває моральне обличчя юнака, який у передвоєнний час виховувався у ненависті до всього українського, а в часі війни і після неї, своє виховання, втілював у життя, вбиваючи (разом з такими ж приятелями) українців, тільки лише за те, що вони були українцями і проживали на своїй, не чужій землі.

Скільки томів різних книг було опубліковано, сотень статей було написано, скільки усних виступів було виголошено з уст польських істориків, письменників, публіцистів та громадсько-політичних діячів проти українських патріотів з ОУН, УПА і проти українців в цілому. Який тільки словотвір, прикрашений негаціями, аж до відкритих прокльонів, падало на УПА. Від початку двадцятих років і понині принижується, оббріхується, перекручується все те, що стосується наших національно-визвольних змагань.

І Європа вірила. Чи не на кожній міжнародній конференції, що стосувалася воєнного і повоєнного періоду, грубо фальсифікувалася українська історія, перекручувалася мета довготривалої боротьби українців, ліпився образ української меншовартості, образ повстанця-варвара, що винищував невинних людей.

Знаємо, що в після воєнний період українців депортували, кидали в тюрми і концтабір Явожно, позбавляли їх громадянства, забороняли поклонятись батьківським могилам і забороняли молитися у церквах, де їх хрестили. І це практикувалося як з боку властей, так і тих, хто боровся за вільну Польщу. Польські екстремісти за кордоном, їх побратими в комуністичній Польщі, і в нинішній демократичній країні – спільно паплюжили українців за те, що хотіли мати свою державу і позбирати докупи свої, загарбані чужинцями, землі.

І ось нарешті сталося! Відкрилося те, що давно старанно приховувалося перед демократичним світом. Висвтлено характерний епізод з діяльності кількох молодих вбивць з АК, що був лише одним кільцем в ланцюгу антиукраїнської діяльності цієї підпільної військової формації. Ці спогади допоможуть людям, в Польщі та Україні, зрештою і в цілому світі відкрити очі на правду. Сповідь ката особливо боляче вдарить по кресов’яках, мілусніках та їх прихильниках, що найбільше приклалися до витворення ксенофобських негацій щодо українців. Хочеться побажати «отцю» Ісаковичу-Залєському , що спеціалізується на пропагандистських нападах на учасників наших національно-визвольних змагань, щоб уважно, з олівцем в руках, прочитав книжку спогадів ката.

Але перейдемо до книги, щоб ознайомити читача з діями терористів з АК. Не всі знають, що у Львові і на теренах Галичини діяв спецпідрозділ «Чотирнадцятка», що був створений у 1943р. і який спеціалізувався на вбивствах українців. Саме через них мусів переховуватися у митрополичих палатах видатний львівський лікар - Мар’ян Панчишин.

Бойовик Стефан Дембський і його друг Станіслав Палац – «Стах», керовані вищими керівництвом АК більше винищували українців та й поляків ніж фашистів.

Управління диверсій (Кедив) і двійки вміло готувало і скеровувало молодь на винищення українців. Нехай читачі пробачать за жорстокі слова цитат, але без них не можна бодай частково розкрити зміст споминів. Цитуємо з перекладу: «Саме цей «Твардий», якого другим псевдо було «Вілусько», після мого прибуття до Ласкувки, був призначений самим «Драже» разом зі мною, «Славіком» та «Люїсом» до спеціального карного відділу створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня (!). На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушко». Наші операції були за своїм типом близькі до українських, з тією лише різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо завдяки цьому нам було легше прикінчити українців.

Не було в цих акціях жодної жалості і жодних вибачень. Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки «Твардий», який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе».

Нагадуємо читачеві, що АК підлягала керівництву польському, лондонському урядові на чолі з ген. В. Сікорським, що діяв під керівництвом уряду англійського, а отже, англійці без сумніву знали про звірства АК щодо українців, але дипломатично мовчали, боячись реакції Сталіна. Згадаймо як англійський уряд видав Сталінові російських козаків, і що з ними далі сталося. Треба було понад 50-років, щоб англійці попросили вибачення за цей злочин. Перед українцями і донині ніхто не оправдовується. Звернімо увагу і на те, що АК через свій уряд, були союзниками і США, і Англії і СРСР. Ніхто з «Великої трійки» (Сталін, Черчіль, Рузвельт - далі Трумен) не заступився за трагічну долю українців, які мусіли (в часі війни) боротися з фашистами, польською АК, польськими комуністичними партизанами, радянським підпіллям. Це була війна на збереження самої нації. Дії підрозділів АК скеровували перш за все її керівництво; це генерали С.Ровецький, Л.Окульницький, командуючі Львівською округою АК ген. В. Філіпковський, полковник С. Червінський та інші.

Але читаємо далі: «Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого… Я з «Луїсом» переважно ставали під дверима та вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножевик зі Львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часом замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, неначе макові головки.»

Таких молодих маніяків вишколювали гонорові польські офіцери і дуже «віруючі» католики. Як бачимо з цих спогадів «доблесна» АК більше воювала з невинними українськими родинами, бо від вояків УПА втікали без огляду. Пригадаймо, як кілька сотень УПА майже сім років били багатотисячне ВП і їх помічників з АК. Зрештою, останні дуже швидко склали зброю, бо зрозуміли, що повністю програли боротьбу і в Польщі і у складі альянтських військ. Всіх їх переміг Йосиф Сталін.

Читаймо далі : «Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело»…, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та … наказував їм співати : «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна» і під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їхня остання пісня. Після закінчення «концерту» «Твардий» жваво взявся до праці, що ми з «Луїсом» втікали до сіней щоб нас часом помилково не зарізав».

Довгі роки польська націоналістична і комуністична преса змальовували тільки жахи (часто надумані), чинені УПА і суворо було заборонено, бодай щось розповідати про звірства АК і польської комуністичної влади.

І далі: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева громадянська міліція і органи внутрішніх справ соціалістичної Польщі. Ми мали один свій відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл (тобто – українських, спалених самими українцями під час насильницької депортації, щоб не майно не дісталося полякам – І.Ф.) просто давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була лише робота для мене і «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім над річку. Тут ставили людину на підвищення для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води… Вояки відділу Кедиву «Лонка» з Новогрудського округу АК у диверсійному підрозділі робилися часом речі, які навіть мені самому не подобалися».

Є у цій книжці спогадів Дембського розповідь про гвалтування і звіряче катування зовсім юної, ні в чому невинної української дівчини і не менш жахливий морд греко-католиків.

У цій сповіді галанівська термінологія часів 40-их років ХХ ст. була повністю втілена в життя на українцях. Нагадаймо читачам, що цей юний кат навчався у Львові і в 1942р. сімнадцятирічним вступив в АК, де разом з друзями, відшліфовував, перш за все на українцях, своє катівське ремесло.

Цей вояк за свою «мужність» отримав від командування АК «Хрест борців», що була другою нагородою серед польських військових відзнак.

Ніхто з американських сенаторів чи конгресменів, ніхто з ФБР чи поліції не виступив із заявою про арешт чи депортацію цього злочинця. Яким же чином він, і сотні йому подібних, опинилися у США. Оглянувшись на своє життя, «Герой» АК закінчив своє життя, застрелившись в Маямі 13 січня 1993р.

Публікація спогадів польського бойовика обернулася «луною в Бещадах» проти польських імперіалістів, які однобоко стверджували про злочини українців і описували янгольські дії бійців АК та АЛ. Звертаючись до о.Ісаковича-Залєського, який і надалі фальсифікує історію наших національно-визвольних змагань, щоб він задумався над безперспективністю своїх нападок і склав жертвам офіру молитвами скорботними.


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Ср Лют 23, 2011 12:22 am


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Ср Лют 23, 2011 12:28 am

Акція «Вісла» — останній акт українсько-польської трагедії

"Велика операція проти УПА та решти українського населення Польщі (бл. 150 тис. осіб) була підготовлена ще у 1946 р. За зразок було взято сталінську практику розв'язання національних проблем...

Метою акції було передовсім виселення українського населення, а лише пізніше - знищення українського партизанського руху. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Виселених скеровували на західні та північні землі, прагнучи (без сумніву, свідомо) до розірвання парафіяльних та сусідських, ба, навіть родинних зв'язків.

Принагідно були ліквідовані всі форми українського національного життя, які ще існували. Важко заперечувати висновок, що прихованою метою цього розселення була ліквідація української громади в Польщі засобами вимушеної полонізації modo sovietico".

Ці слова, почерпнуті із статті польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, автора м.ін. виданої у 1990-тих "Історії України ХХ ст.", дуже влучно характеризують військову операцію, яку під криптонімом Акція "Вісла" здійснено у квітні-липні 1947 року.

Була це водночас остання великомасштабна подія у історії кількасотрічного українсько-польського "недобросусідства", яке почалося у половині XIV ст., коли відбувся розвал Галицько-Волинської держави.

У першій половині ХХ ст. призвело воно до свого роду українсько-польської "війни тридцятирічної", завершеної саме у 1947 році, адже коли у ході Першої світової війни перед українцями відкрився черговий шанс на політичне відродження показалося, що ворогом відновлення української державності в етнографічних межах є не лише постімперська Росія (як "біла" так і "червона"), але і Польща.

Сталося це тому, що наслідком півтисячолітньої відсутності українсько-польської державної межі стало свого роду сіамське зростання - землями, які на думку українських політиків мали б стати суверенною територією України (бо українські хати стояли), а у переконанні їхніх польських візаві - Польщею (бо стояли тут і двори польських землевласників).

До 1947 року українці-лемки компактно проживали на своїх споконвічних землях на південному сході Польщі. Відтак їх розсіяли на землях, звідки так само примусово було депортовано німців

Зараз розділення спражніх сіамських сестер це прецизійна операція. В умовах першої половини ХІХ ст. розділення етнополітичних "близнят" було швидше рубанням сокирою. У збройному українсько-польському конфлікті за територію та межу, який осінню 1918 року почався "від Сяну" - у Галичині, а навесні 1919 року охопив також Волинь, міцнішою стороною показалася Польща, яка не лише відстояла свою державність, але й виборола її межу, яка на Рівненщині ближчою була до Дніпра аніж до Бугу.

Друга світова війна показала однак, що записаний у статтях Ризького договору успіх польської боротьби за східний кордон був скороминущий. Принесена на червоноармійських багнетах нова, "народна" влада Польщі - Польський комітет національного визволення (ПКВН), мусив задовільнитися польсько-радянським кордоном накресленим у липні 1944 року на основі т.зв. лінії Керзона.


Все ж таки на захід від цього кордону залишилася немала територія (кільканадцять тисяч квадратних кілометрів - небагато менше, як територія хоч би Словенії), на якій проживало біля 700 тис. українських автохтонів - від Лемківщини на півдні, почерез перемисько-ярославське Надсяння і Холмщину, по Підляшшя на півночі (інколи загально цю територію називають "Закерзонням").

Як одну із переваг нової, "народної" Польщі над довоєнною, польські комуністи проголосили її планований однонаціональний характер (у "санаційній" Польщі національні меншості складали третину населення). Співпадало це із інтересами Сталіна, який побоювався, що західні союзники, з якими він мав узгіднювати майбутню карту Європи, можуть не погодитися на кордон по "лінії Керзона", адже проти нього голосно протестував екзильний польський уряд, визнаний тоді США і Великобританією як єдиний легальний представник інтересів Польщі.

Тому вже у вересні 1944 р. ПКВН підписав із урядами Української, Білоруської та Литовської РСР угоди про обмін населенням, який мав цей свіжо накреслений політичний кордон перетворити у етнографічний (у первісному варіанті переселення мало завершитися вже 1 лютого 1945 року, отже ще перед початком конференції у Ялті).

Поляки із Галичини, Волині й Полісся мали переселитися до Польщі, а українці із Закерзоння до УРСР. На цій основі поміж жовтнем 1944 та серпнем 1946 року із Польщі виселено 482 тисячі українців (в тому самому часі із УРСР до Польщі переселено 788 тис. осіб).

Переселення із Закерзоння було у переважній мірі насильством, адже лише протягом кількох перших місяців цієї акції, баламутно названої "репатріацією", її польські виконавці більш-менш дотримувалися принципу добровільності. І вже влітку 1945 року, на вимогу радянської сторони, почали систематичне виселення силами трьох військових дивізій.

Спонукою до залишання кордонів Польщі був також організований "народною" владою кривавий терор, до якого приєднувалися деякі формації польського антикомуністичного підпілля та звичайні банди.

Саме тоді, у перших днях березня 1945 року сталося масове вбивство у надсянському селі Павлокома, де у травні 2006 року Президенти Польщі і України відкрили пам'ятник на могилах більше 350-ти трагічно загиблих українців.

Згідно із обрахунками переселеських комісій, осінню 1946-го на південно-східній території Польщі мало залишитися біля 20 тисяч українців. Але й це символічне число не давало спокою польським військовикам.

У листопаді 1946 року в документах, скерованих до партійного керівництва та уряду з'явилися сугестії, щоб вирішити питання шляхом примусового переселення на т.зв. Возз'єднані території. Тобто на землі, які до 1939 року належали Німеччині.

Тут доречно згадати, що вже у липні 1945 року, під час конференції у Міністерстві публічної адміністрації представникам української громади заявлено, що особи, які не виїдуть до УРСР будуть переселені на західні землі.

Ширше філософію, якою керувалися ініціаторі Акції "Вісла" виклав заступник Голови Генерального штабу Польського війська генерал Стефан Моссор, пишучи у лютому 1947 р. у звіті міністрові національної оборони та голові Державного комітету безпеки, що українці, які уникнули виселення створюють "небезпеку ірреденти у майбутньому". Оскільки не було вже можливості відправити їх до СРСР, "здається необхідним, щоб навесну провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими родинами в розпорошенні про Возз'єднаних територіях, де швидко асимілюються".

Зрозуміло, такого роду операція вимагала ще згоди політичного керівництва, тому на проведеному 27 березня 1947 року засіданні Державної комісії безпеки вирішено, що питання буде представлене на розгляд ЦК Польської Робітничої Партії (ПРП).

Досі точно не встановлено, чи був це справді збіг обставин, чи свідома провокація комуністичних органів безпеки, але днем пізніше, 28 березня, у сутичці, мабуть із підрозділом УПА, загинув віце-міністр національної оборони генерал Кароль Сьвєрчевський. Його смерть стала офіційною причиною прийняття комуністичною владою Польщі рішення про виселення українців.

"У рамках репресивної акції супроти українського населення, - читаємо у протоколі із засідання Політичного бюро ЦК ПРП, яке відбулося зараз після вістки про смерть генерала, - вирішено: 1. Швидкими темпами переселити українців та змішані родини на возз'єднані терени (передусім у північну Прусію), без творення компактних груп і не ближче 100 км. від кордону".

Згодом переселення стали також виправдувати твердженням, що був це засіб необхідний для ліквідації діючих на Надсянні і у південній Холмщині сил УПА. Насправді підрозділи УПА, які на весні 1947 року нараховували усього-на-всього біля 1,5 тисяч бійців, і після закінчення переселення до УРСР не проводили майже жодних акцій проти польської міліції та сил безпеки, і особливої загрози для безпеки польської держави вже не створювали.

Крім цього виселенням були охоплені всі місцевості, в яких проживали українці (окрім Більського повіту у Білостоцькому воєводстві, де місцевих українців влада рахувала... білорусами), навіть у цих околицях, де УПА чи інших підпільних структур ніколи не було.

Виселювано і цих українців, які були членами комуністичної партії, а навіть особисто ангажувалися у боротьбу із підпіллям у рядах органів безпеки та міліції і пов'язаного із нею парамілітарного ОРМО.

16 квітня 1947 року, за підписами міністрів публічної безпеки та національної оборони, з'явився "Проект організації спеціальної акції «Схід»", у якому як завдання поставлено: "Розв'язати остаточно українське питання у Польщі". Згодом акція отримала криптонім "Вісла", а для її практичної реалізації створено Операційну групу "Вісла", в силі 17,5 тисяч солдатів. Її комаднувачем став відомий вже нам ініціатор акції - генерал Моссор.

Акція "Вісла" почалася 28 квітня 1947 року. Військо вночі окружало села, щоб запобігти втечі мешканців, які вранці отримували наказ протягом кількох годин (найчастіше двох, а то й менше) бути готовими до виїзду - із підводами та завантаженим майном (через брак хвір однією часто користувалося й 2-3 родини, а декому приходилося нести своє майно на спині).

Зокрема на першому етапі, який охопив територію довкола Сянока і Перемишля, де УПА та ОУН справді мали свої розвинуті структури, виселення мало характер брутальної пацифікації, яку супроводжували підпали будинків, знущання над родинами членів підпілля та масові арештування.

Виселенці потрапляли до збірних пунктів, у яких збиралося навіть по кілька тисяч людей, які через багато днів перебували просто неба, наражені на дощі та приморозки. Тут відбувалася вступна селекція, після якої виселенці потрапляли на виділені залізничні станції, на яких формувалися транспорти у місця нового поселення.

Офіційно Акція "Вісла" тривала три місяці, до 28 липня 1947 р. (деякі переселення під криптонімом "Вісла" відбувалися й у наступних місяцях, а навіть у 1950 році). В її ході виявилося, що українців набагато більше, ніж раховано на зламі 1946/1947 років.

За даними Генерального штабу ПВ виселено 140,5 тис. українців та членів змішаних родин, які проживали у 22 повітах трьох воєводств - Ряшівського (85,3 тис.), Люблинського (44,7 тис.) і Краківського (10,5 тис.).

Розселено їх на території кілька разів більшій - у 71 повіті Возз'єднаних територій, у воєводствах: Ольштинському (56,6 тис.), Кошалінському (31,2 тис.), Вроцлавському (15,5 тис.), Щецінському (15,1 тис.), Зеленогірському (10,9 тис.), Гданському (5,3 тис.), Опольському (2,5 тис.), Познанському (1,4 тис.) та на півночі Білостоцького (1 тис.).

Деякі із виселених, запідозрені у приналежності до підпілля, а згодом і ці, які пробували повернути на рідні землі, потрапили до Центрального табору праці у місті Явожно, який був адаптованою до нових потреб філією нацистського Аушвіцу. За колючими дротами спеціального підтабору для українців, який проіснував до січня 1949 року, опинилося 3,9 тисяч осіб, в тому більше 700 жінок і дітей та майже 30 священиків.

Внаслідок жахливих умов проживання та фізичних знущань загинуло не менше 160 осіб, похоронених у беізменних могилах (у 1998 р. президенти Польщі і України відкрили тут пам'ятник для вшанування загиблих у таборі українців).

На місцях примусового поселення українці отримували господарства з понищеними будинками, із яких розкрадено залишене колишніми німецькими власниками майно, адже все краще зайняли вже поляки із суміжних регіонів та "з-за Бугу".

Через те, що число українців, яких тут офіційно називали "поселенцями «В»", виявилося в кілька разів більше від сподіваного, місцями, передусім у Ольштинському воєводстві, виникли досить компактні скупчення, хоч суперечило це розпорядженням центральної влади, яка наказувала не перевищувати 10% загалу населення у повіті.

У таємній інструкції для місцевої адміністрації з листопада 1947 р. писалося: "Основною метою переселення поселенців «В» є їхня асиміляція у новому польському середовищі, треба докласти всіх зусиль, щоб цього досягнути. Не вживати у відношенні до цих поселенців окреслення "українець". У випадку, коли з поселенцями на Возз'єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких безумовно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці із акції «Вісла»".

Це останнє речення можна доповнити ще нагаданням може нібито й дрібного факту, що така практика у відношенні до української інтелігенції стосувалася вже у міжвоєнній Польщі, коли шкільна адміністрація не дозволяла приймати на працю учителів-українців у Галичині чи Волині, "люб'язно" пропонуючи їм можливість професійної кар'єри у центральній Польщі.

Яка була справжня мета Акції "Вісла" видно і з юридичних актів, прийнятих у 1949 році. Позбавлено ними українців права власності на залишені на рідних землях господарства і все нерухоме майно, а також перейнято на власність держави майно греко-католицької церкви та українських установ і організацій (зокрема, Народний дім у Перемишлі, за якого повернення українська громада міста бореться кільканадцять років).

Другою метою Акції "Вісла" була ліквідація українського збройного підпілля. За офіційними даними командування Операційної групи "Вісла" у квітні-липні 1947 року підрозділи УПА мали втратити 1,3 тис. бійців - вбитих, полонених та засуджених на кару смерті і ув'язнення.

Зараз дані ці важко верифікувати, але на думку багатьох істориків вони завищені через те, що потрапило тут багато цивільного населення, яке арештовано і засуджено зі звинуваченням у співпраці із підпіллям. Адже коли б дані ці відносилися до підпільників, які діяли зі зброєю у руках, відбулася б майже повна фізична ліквідація українських збройних загонів у Польщі. Їхню чисельність полковник Мирослав Онишкевич ("Орест"), командир Військового округу УПА "Сян", окреслював у 1,4 тис. вояків.

Насправді, попри справді немалі втрати у сутичках із удесятеро більшими силами польського війська, повстанські сотні надалі зберігали свою боєздатність, але після майже повної депортації українського населення, яке вона до цього часу намагалася захищати, дальша боротьба втрачала тут сенс.

Отже, на зламі вересня і жовтня 1947 року полковник Онишкевич видав наказ розпустити діючі загони та звільнив їхніх вояків від присяги. Так закінчилося збройне українське-польське протистояння, яке спалахнуло 1 листопада 1918 року у Львові.

В історіографії "народної" Польщі епізод боротьби комуністичного війська та органів безпеки із УПА швидко виріс до розмірів мало не визвольної війни проти "хижих українських націоналістів". Це з однієї сторони дозволяло "народній владі" виступати в ролі борців за цілісність держави, а з другої відвертало увагу польського суспільства від справжніх поневолювачів Польщі - хазяєвов Кремля та таких їхніх "досягнень", як хоч би пакт Рібентроп-Молотов, депортації польського населення "кресів" у Сибір та масовий розстріл польських офіцерів у Катині.

Про це все у підручниках історії та пресі писати не було можна, зате можна, а навіть треба було писати про злочини українських націоналістів, то й не дивно, що читаючи деякі опуси з'являється переконання, що коли б не вони то період війни та становлення "народної влади" поляки могли б згадувати із розчуленням.

Сьогодні легко над цим іронізувати, але запущений у момент підготовки Акції "Вісла" маховик антиукраїнської пропаганди властиво не зупинявся до 1989 року, досить успішно продукуючи викривлений образ українців та атмосферу ворожості до них, у якій жертви цієї ж акції мусили будувати своє життя на чужині та виховувати дітей.

На жаль і сьогодні, хоч у 1990 році Акцію "В" засудив польський Сенат, а у 1997 році у подібному тоні висловився президент Александр Кваснєвський, немає у польському політикумі атмосфери сприяючої хоч би мінімальному виправленню кривд заподіяних українцям.

Юрій Гаврилюк — поет, прозаїк, історик, головний редактор часопису Союзу українців Підляшшя "Над Бугом і Нарвою“ (Польща)

Джерело: Історична правда

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЗІ СВІТЛИНАМИ - на сайті cdvr.org.ua

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Ср Лют 23, 2011 12:31 am

Лемківщина, 1947 - українські партизани, яких конвоюють польські солдати


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Бер 07, 2011 9:27 am

Трошки про "проклятих солдатів".

3 лютого 2011 року в Польщі відбулася важлива історична подія, яка зачіпає й українську історію, хоча в самій Україні була цілковито непомічена. Цього дня парламент Польщі практично одноголосно підтримав надання статусу національного свята дню пам'яті так званих "Проклятих солдатів".

http://zaxid.net/article/87638/

....1 березня цього року Польща вперше офіційно відзначила цей день. Текст закону про «проклятих солдатів» зараховує до «національних героїв» Польщі всіх «героїв антикомуністичного підпілля», незалежно від організацій, до яких вони належали, їхньої ідеології та вчинків. Виступаючи 3 березня 2011 р. доповідачем щодо законопроекту від імені комісії з культури і засобів масової інформації парламенту Польщі, депутат від партії «Право і справедливість» Пьотр Бабинець перерахував організації, в яких боролися прославлені Польщею 1 березня учасники антирадянського опору: Армія Крайова, «Свобода і незалежність», «Народне військове єднання», «Національні збройні сили» тощо...

....Одна із загадок сучасної історії демократичної Польщі, напевно, така: чому в ухваленому сеймом законі та його обговоренні в парламенті безпосередньо і беззастережно прославляється військова організація польських національних демократів, фактично профашистських Національних збройних сил (Narodowe Sily Zbrojne (NSZ)). Створені 1942 р. на базі профашистського і вкрай націоналістичного міжвоєнного Табору національної єдності, вони налічували до 100 тисяч осіб. Польські націоналісти з цих організацій усіма методами, включаючи фізичний терор і вбивства, боролися за національну польську державу «Велику Польщу», беззастережну полонізацію національних меншин і усунення з Польщі єврейського населення, яке в жодному разі не мало бути інтегрованим в польську націю. Широко відомі організовані польськими національними демократами в 1920-1930-ті роки масові антиєврейські погроми, демонстрації, кампанії лавкового гетто для єврейських студентів у польських університетах (євреїв відсаджували за окремі лавки в кінці аудиторії), тактика насильницького терору та широкомасштабні агітаційні кампанії з витіснення євреїв з польської економіки. За німецької окупації багато національних демократів сприяли вирішенню єврейського, українського і білоруського питання вже за допомогою нацистів незалежно від того, чи стали вони членами Національних збройних сил....

...Тільки подив можуть викликати висловлювання представників основних політичних сил Польщі, що всі польські антирадянські підпільники та партизани боролися за «демократичні прагнення польського народу». Ці висловлювання означають, що польська держава офіційно визнає, що за «демократичні прагнення польського народу» боролася і вкрай радикальна, антидемократична, антисемітська, ксенофобська і значною частиною профашистська організація Національні збройні сили. Одноголосна позиція польського парламенту тим більше дивна, що зовсім недавно саме представники Польщі в Європарламенті домоглися прийняття постанови, яка засуджує присвоєння українському радикальному націоналісту Степанові Бандері звання Героя України. Дотримуючись логіки польських політиків при ухваленні закону про «проклятих солдатів», якби Степан Бандера, ОУН і УПА боролися не за Україну, а заради Польщі, то для польського народу і польської держави вони були б уже не «злочинцями», а «національними героями»....

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Ср Бер 16, 2011 10:22 pm

Окупанти без маски.

Київ — третє місто, в якому відбулася презентація виданої Народним Рухом України книжки «Окупанти без маски» та дискусія істориків й політиків з приводу показаних у ній механізмів нищення українського національно-визвольного руху.

Перша дискусія вчених та громадських діячів відбулася ще 18 лютого у Львові, друга того ж дня в Старому Самборі, а третя —11 березня 2011 року, вже у Києві.

«Окупанти без маски» — шокуючий документ про злодіяння більшовицького режиму у час другого їхнього приходу у західні області України. Це вціліла від знищення інструкція для каральної більшовицької системи, як боротися з українським національно-визвольним рухом у Львівській, Станіславській (нині Івано-Франківській), Тернопільській, Волинській, Рівненській та Чернівецькій областях. Можливо, що вона розсилалася й в інші області України. Оприлюднені СБУ в 2008 році матеріали колишнього КГБ показують, що в кінці 40-их років на Київщині ще активно діяло національно-визвольне підпілля. А в опублікованому в книзі документі говориться про «полювання» на провід ОУН Північно-східних земель, який охоплював центральні та східні області України (включно з Харковом) та частину регіонів Білоруської РСР.

Окрім шокуючого змісту документу, у якому показана бісівська технологія (зокрема отруювання через агентів миш’яком людей, які були в криївках) боротьби з підпіллям, цікавою є історія його появи. Нині у сусідній Польщі та Німеччині історики відкрито кажуть, що в 1989-1991 роках функціонери тодішніх спецслужб активно палили свої архіви. Частину матеріалів зі згарищ все таки вдавалося врятувати. Оскільки система спецслужб колишнього соціалістичного табору була тісно пов’язана між собою та спецслужби окремих країн дублювали завдання, то поляки знаходять багато цінного матеріалу для себе в німецьких архівах…

Звичайно, що й в колишньому СРСР — архіви (не лише як національна пам’ять, а в першу чергу, як сліди злочинів радянської тоталітарної системи) йшли у вогонь. І це, виявляється, не нова практика. Український дипломат Геннадій Удовенко розповів, що дипломатичне представництво УРСР при ООН, хоч формально вважалося самостійним, мало спільний для всіх дипломатичних установ СРСР у Нью-Йорку, підконтрольний Москві, секретний відділ, який відбирав у дипломатів кожний папірець, кожну копірку. Навіть газети з найменшими підкресленнями треба було здавати у секретний відділ. А він в одній з надокеанських дач все палив. Ця «технологія» в США викликала і здивуванні і підозріння…

Очевидно, що в Україні, вже просякнутим духом горбачовської перебудови виконавцям, на яких було покладено обов’язки пильнувати вогнища, цікаво було дізнатися, що ж все-таки пускається з димом. Тому окремі з папок вони намагалися заховати. І таким чином документ, який нині став основою книжки «Окупанти без маски», вцілів і є нині важливими свідченням більшовицьких злочинів.

Оприлюднена до 2010 року частина архівів КГБ СРСР — одне з джерел знань про час тоталітаризму. Врятовані з печей або паперових «січкарень» документи — друге, дуже важливе джерело. Чимало унікальних документів, які стосуються боротьби з українським національно-визвольним рухом (згодом рухом опору) знаходиться в архівах Балтійських держав. Там є відомості, як чинилися провокації. В тому числі й супроти українців в зарубіжжі сущих. Один з таких документів 15 березня 2011 року на сайті «Історична правда» оприлюднив історик Руслан Забілий.

Виявляється у Литві у вільному доступі є масив документів цілком невідомий і недоступний в Україні (бо віднесений до розряду секретних!!!). «Опрацьовуючи велику добірку «Трудов высшей школы КГБ», у збірнику №43 знайшов статтю В. М. Шищенко під назвою «К вопросу о понятии и методах разложения эмигрантских антисоветских организаций», — пише на сайті «Історичної правди» Р. Забілий. У цій статті йдеться про те, як КГБ «попрацювало» зі спогадами Данила Шумука, які згодом вийшли друком у США у «Смолоскипі».

Виявляється, під час вже третього радянського арешту Д. Шумука — 15 січня 1972 р. КДБ вилучив у нього спогади, із якими, очевидно, «попрацювали» спеціалісти із «Оперативно-технического отдела» і «підредаговані» передали за кордон по «контрольованому каналу».

Автор статті цитує документ (подаю його фрагменти у перекладі на українську мову): «Заходи з виявлення та компрометації емігрантських антирадянських організацій та їхніх ватагів (в оригіналі главарей) (…) можуть бути доповнені дезінформаційними даними.

Наприклад, для видання за кордоном була передана контрольованим каналом книжка Данила Шумука (…). До книги були включені дезінформаційні дані про жорстокість бойовиків СБ, про фанатизм та обмеженість «провідників», про криваві розправи бандерівців над мельниківцями».

Книжка (…) викликала сварку між закордонними націоналістами»…

Підсумовуючи статтю Р. Забілий пише: «відкривається завіса над тим, яким чином причетне до цього було КДБ, і яку мету переслідувало»…

Прочитавши ці рядки хочеться вигукнути, який страшний цинізм! Проте не йде він у ніякі порівняння з цинізмом, який показаний в документі, що став основою, виданої Народним Рухом України книги «Окупанти без маски». Це доповідна записка Міністерства державної безпеки УРСР (92 сторінки машинопису), датована 25 вересня 1949 року і направлена з Києва до Львова (начальнику УМГБ у Львівській області Майструку) для реалізації. А насправді — це детальна інструкція, як діяти органам державної безпеки в західних областях УРСР для виконання наказу МГБ СРСР № 00207 від 22 квітня 1947 року про ліквідацію українського національно-визвольного підпілля. У ній пропонується використовувати спеціальні агентурно-бойові групи МГБ, які, видаючи себе за органи служби безпеки ОУН, здійснювали б провокації. У публікованому документі цей метод називається „одним з ефективних засобів боротьби” з українським національно-визвольним підпіллям.

І разом з тим, як сказано у „доповідній” МГБ, „Особливість ОУН характеризується передусім тим, що оунівці, особливо їх провідники, є досвідченими нелегалами і конспіраторами, що мають великий багаторічний досвід підпільної ворожої діяльності; вони є здібними розвідниками, що уміють швидко перебудовуватися залежно від обстановки, що складається.

Створена з числа перевірених і найбільш відданих членів ОУН „Служба безпеки” (СБ) проводить систематичну і, треба сказати, умілу перевірку своїх рядів з метою виявлення і знищення агентури органів МГБ, відсівання малостійких і підозрілих членів організації.

В більшості випадків учасники оунівського підпілля будучи захопленими органами МГБ, на слідстві відмовляються називати свої прізвища, не надають відразу свідчень про свою антирадянську діяльність, не видають найближчі організаційні зв’язки, явочні і конспіративні квартири ОУН, „мертві” пункти зв’язку, склади зброї, друкарську техніку і тим самим дають можливість підпіллю швидко перебудуватися і не допустити наступних провалів і арештів членів ОУН”.

У піднятому з наукового небуття документі показане також, притаманне кожному окупаційному режимові глумливе ставлення до національних прагнень українців.

Цікаво, що стиль мови цього документу тотожний зі стилем документів, які цитуються у книгах (романі «Залишенець» Василя Шкляра та збірнику «Холодний Яр» Романа Коваля про повстання в Холодному Яру на початку 20-их років). Він також співзвучний зі стилем та з лексикою, якими пишуть про українців скандально відомий Табачник та уся шовіністична рать.

Тому дискусія на усіх зустрічах — Львівській, Старосамбірській та Київській стосувалася не стільки самого документу, скільки ролі і методів дії російського шовінізму як у минулому, так і нині. Для його утвердження у Москві, ще до початку війни Гітлера зі Сталіним, було утворене спеціальне управління для боротьби з національно-визвольними рухами (навіть в сучасній російській енциклопедії вони називаються бандитизмом) в Західній України, в західній Білорусії та Балтійських державах.

І лише правда про мануле, розказана уцілілими документами — надійний засіб консолідації нації та порозуміння у суспільстві, — констатували учасники зустрічей.

Оскілки ініціатором оприлюднення «доповідної записки» окремим виданням був громадський діяч та письменник (депутат першого та другого скликання українського парламенту) Богдан Горинь, то він й був головним доповідачем на обговореннях «Окупантів».

Характеризуючи документ, Б. Горинь відзначив, що в опублікованому документі описано страхітливі речі. «Це методичний посібник як, під виглядом фіктивної групи служби безпеки ОУН, чекісти переодягнені у відповідний одяг з відповідним озброєнням появлялися в лісі, або в селі затримували того чи іншого чоловіка, ту чи іншу жінку кликали їх до лісу і вимагали доказів, що вони не співпрацюють з МГБ.

Людина, яка вважала, що вона розмовляє із Службою безпеки ОУН, хотіла викласти всі аргументи, щоб доказати, що не співпрацює з окупантом. І таким чином людина, на яку налетіли переодягнені емгебісти, нехотячи, супроти власної волі, робила страшний моральний злочин. Не знаючи, які це дасть наслідки, розповідала секретну інформацію»…

Щодо нинішньої ситуації, то Б. Горинь, відзначив, що усі українці є свідками того, як колесо інтерпретації національної історії повернуло у протилежний бік, в сторону регресу. Тому що у кожного є тривога за долю України, за долю української нації, то вихід «Окупантів» та проведення розмови про злочини МГБ, КГБ є своєчасним.

«Ті, хто збагачений інформацією є більше вільною людиною, ніж ті, хто не має інформації. Щоб бути вільними людьми, ми повинні знати і наше минуле, і те, які злочини творилися в минулому та одночасно тверезо оцінювати нинішню ситуацію, оскільки над Україною нависла дуже велика небезпека» — констатував Б. Горинь.

Інший учасник проведеного НРУ київського круглого столу, професор Київського національного університету та громадський діяч Володимир Сергійчук (автор низки книг про цей період української боротьби за самостійність) сказав, що факти показані у опублікованій «доповідній записці» МГБ підтверджуються величезною кількістю інших документів. Цей документ — одна із складових боротьби проти українського національно визвольного руху. Публікація таких документів потрібна та своєчасна. На щастя, не всі документи знищені. І якщо такі або подібні документи знищили десь на місцях, то вони зберігаються в Москві або, принаймні, є серед тих документів, які отримала наша діаспора із московського архіву. Нині цей фонд зберігається в бібліотеці Торонтського університету.

Оскільки у виданій НРУ книжці згадується ім’я генерал лейтенанта Леонтєва, то професор Сергійчук згадав, що в Торонто він знайшов циркуляр з 1945 року, який був директивою начальнику НКВД Литовської республіки, у якій наводилося факти, як чекісти в Україні борються з українським націоналістичним підпіллям методом таких провокацій. Леонтьєв на «українських» прикладах вчив «литовців», як треба боротися з литовськими «націоналістами».

«Коли ви подивитеся в документи саме каральних органів радянської влади, — відзначив дослідник, — то вони в історично-правовому плані підтвердяться ще доповідними прокурора Кошарського. Прокурор військового округу внутрішніх військ полковник Кошарський неодноразово доповідав Центральному комітетові КП(б)У — особисто Хрущову, якими жахливими є наслідки провокаційних дій спецбоївок, які діяли під виглядом УПА. Там детально описано приклади. Це вже є оцінка прокурорська, правова оцінка, що це все незаконне, що це шкодить утвердженню радянської влади в Західній Україні, бо народ розпізнає провокації і таким чином відвертається від радянської влади.

Прокурор Кошарський був не проти, щоб боротися з націоналізмом, але за його оцінкою, треба було боротися правовими методами. Він рекомендував, щоб партія закликала до порядку, щоб боротися з українським націоналізмом у правовому полі.

Підсумовуючи сказане професор Сергійчук наголосив, що документ, який має 90 сторінок, можливо, найбільш повно відображає систему боротьби під виглядом спецбоївок. Проте тут важливим є висновок прокурора про антизаконність таких дій МГБ.

Переносячи тодішню ситуацію у нинішні політико-правові реалії, бачимо, що й тоді була каста людей зі спеціальними повноваженнями, для яких закон нічого не значив. Так і нині йде нехтування законом.

Інший учасник київського круглого столу — професор Київського педагогічного університету ім. Грінченка Арсен Зінченко, підтримав думку свого колеги — професора Сергійчика, що ні за стилістикою, ні за своїм характером автентичність опублікованого документу не викликає сумніву. Характер акцій розправи з українським національним духом пов’язаний з загальними окупаційним характером більшовицького режиму. Його, за словами професора, треба називати своїм іменем — російським окупаційним режимом. Тим паче, що колишній голова уряду УРСР Християн Раковський свого часу прямо казав, що радянська влада — це російська влада. Так і нині треба казати, що маємо справу з російським окупаційним режимом.

Професор нагадав, що усі дії каральних органів санкціонувалися окупаційною владою. Це і тактика спалених сіл, і взяття заручників, що під кожним оглядом є злочином. Усі ці дії регламентувалися відповідними документами.

Архівні документи засвідчують і в минулому факти переодягання червоноармійців в одяг петлюрівських повстанських загонів і потім залучення таким чином на свій бік селянства, яке було вкрай незадоволене реквізиційною політикою. І тих, хто піддався і перейшов на бік удаваних повстанців тут же знищували. Це цілеспрямована політика знекровлення українства, констатував вчений.

Українське суспільство, яке за визначенням Джеймса Мейса є постгеноцидним суспільством, ніяк не хоче сприймати, що те, про що розповідають і свідки, і документи, насправді було, що для придушення селянських постань в Україні влада у 20-ті роки залучила 5 тисяч лише селян з російських губерній. А ще більше страшним є те, що частина суспільства ніяк не допускає, що Україна може мати власні, українські інтереси. Нинішня влада продовжує лексику НКВД-КГБ, називаючи українців націоналістами, фашистами. Тому ще й нині багатьом важко збагнути, що українські повстанці і на Наддніпрянщині в 20-х роках і Галичині в 40-50-х роках діяли на власній землі. А чужих земель, з російських губерній приходили ті, хто з ними боровся.

Професор Зінченко звернув увагу, що в числі фігурантів боротьби з українськими національним рухом є «розробка» греко-католицького священика Котіва. Вчений додав, що під орудою ЧК розроблялися справи про створення цілих церковних структур ще в 20-ті роки. Це відома церква на чолі з Погорілком, яка мала були альтернативою автокефалії.

Хочу ще раз зауважити, сказав на закінчення професор Зінченко, що поза всяким сумнівом значення публікації «доповідної записки» дуже велике і її треба як найбільше і як найширше довести до українського загалу.

Український дипломат та юрист-міжнародник, професор Володимир Василенко, який взяв участь у круглому столі, сказав, що навіть те, що міститься в опублікованій у «доповідній», з правої точки зору — злочинна діяльність, яка суперечила тим законам, які на той час були чинними в СРСР. Це дає підстави навіть нині порушувати кримінальні справи за фактами тих злочинів, які тоді відбувалися. Професор Василенко висловив здивування, що ніхто не виходив з тими пропозиціями. Тим паче, що час президентства Ющенка був сприятливим часом, коли це можна було зробити.

Переодягання у форму чужої армії з точи зору 4 Женевської конвенції 1907 року — воєнний злочин і міжнародне право такого не допускає. А УПА відповідала усім ознакам воюючої сторони. Переодягання у форму воїнів УПА та від його імені вбивства мирного населення — класичні воєнні злочини. Це не тільки тема для дослідників. Це повинно бути також предметом розгляду правоохоронних органів, коли б в Україні вони були українськими…

Опублікована Народним Рухом України «доповідна записка» у парі з документом прокурора Кошарського та з запискою Леонтієва «литовцям» доповнена історичними та правовими коментарями була б неоціненою працею, вважає вчений та дипломат. Тут треба шукати шляхів, просив усіх зібраних — і політиків, і вчених, і журналістів — професор Василенко, щоб подібні видання виходили величезними тиражами, бо від стану національної пам’яті української нації залежить доля української держави.

Тим паче, що з приходом режиму Януковича активно почався цілеспрямований процес руйнування української нації. Російський режисер Міхалков, який є рупором ідеології Кремля заявляє, що українці та росіяни вже за 10 років стануть єдиними народом. Не випадково названий такий термін. У Кремлі запланували, що за час правління Януковича відбудеться цілковите знищення українців, як нації.

Професор Василенко наголошує, що величезні ресурси задіяні в ідеологічно-інформаційній війні проти України, змушують не просто констатувати факт, а серйозно говорити про форми спротиву тому наступові.

За його словами наведені в книжці «Окупати без маски» факти — свідчення потужності та безперервності українського національно-визвольного руху. Російські стратеги зрозуміли, що так довго будуть виникати проблеми на шляху до «Великої Росії», поки будуть існувати українці, як нація. Тому взятий курс на нищення ідентичності нації. Розуміючи, що нині танками не можливо підкорити Україну, почалася гуманітарна агресія, коли зі свідомості вимивається все, що тільки можна вимити. Далі йде мовно-культурна й історіософська агресія, спрямована на знищення історичної пам’яті. Однією зі складових гуманітарної війни є релігійна війна проти усіх українських конфесій. На доданок до всього, гуманітарна агресія здійснюється в умовах тотального захоплення українських економічних ресурсів. Найбільше ганебним в тому процесі є факт, що війна проти України здійснюється руками влади, яка нині є в Україні і яка фактично є окупаційною владою. Публікація таких документів — один з засобів мобілізації нації на самозахист.

На жаль, щоб повністю викласти думки і пропозиції усіх учасників круглого столу, ця стаття мусила б стати великою журнальною статтею. Оскілки підняті ними проблеми більше стосуються поточного політичного моменту (в тому числі й зради та моральної відповідальності за неї) ніж опублікованої «доповідної», тому їхні думки і пропозиції — матеріал для наступних коментарів. А слово ініціатора видання — Богдана Гориня — достатній матеріал для самостійної статті.

В дискусії з приводу публікації «доповідної записки», окрім вище названих осіб, взяли участь — колишній міністр закордонних справ України, голова Генеральної асамблеї ООН, колишній голова НРУ Геннадій Удовенко, заступник голови Народного Руху України, народний депутат України Вячеслав Коваль, заслужений працівник культури — доцент прикарпатського університету Петро Арсенич, відомий громадський діяч, доктор історичних наук Сергій Білокінь та українська журналістка Ірина Ястщембська.

Стіл вів заступник голови Народного Руху України, діяч українського та міжнародного молодіжного руху, юрист і політик Іван Крулько. Він сказав, що подаватиме до суду позовну заяву про визнання наведених у «доповідній» фактів та методів «боротьби» з українським національним рухом злочином проти людяності. Тим паче, що такі злочини, відповідно до міжнародних конвенцій, не мають терміну давності.

Голова Народного Руху України, відомий у світі дипломат та політик, народний депутат України, віце-прем’єр опозиційного уряду Борис Тарасюк, який відкривав дискусію та робив підсумкове слово, запевнив зібраних вчених та журналістів, що НРУ робитиме все, від нього залежне, щоб якомога більше людей могло познайомилося з викладеними в опублікованій «доповідній» та у працях названих професором Сергійчуком фактами злочинів більшовицького тоталітаризму проти людяності.

Враховуючи важливість проблеми НРУ звертатиметься до інших політичних сил, щоб вони приєдналися до поширення інформації про злочини тоталітарного режиму проти української нації.
Оцінуючи нинішню ситуацію в Україні, Б. Тарасюк сказав, ще необхідно відкрито та невтомно говорити про руйнівні дії нинішньої влади. Зі стану пасивного очікування може вивести лише правда.

Мирослав Левицький,
інформаційно-аналітичний відділ НРУ

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Нд Квіт 17, 2011 1:25 am

Про агентурну операцію совєтів проти УГКЦ.

Справу розпочали у 1939-му, а завершили у 1945 році. Загалом ув'язнено дев'ять осіб на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Це стало першим ударом по греко-католицькій церкві на шляху до її остаточної ліквідації. Та це був лише початок... Далі "розробки" продовжилися.

Із встановленням радянської влади на західноукраїнських землях розпочався чітко організований і спланований наступ на Українську Греко-Католицьку церкву.

Формальним приводом для цього в 1939 р. стали звинувачування церкви у ворожому ставленні до возз'єднання Західної України з УРСР, а вже після війни - у співробітництві з німецькою окупаційною владою, підтримці "українського буржуазно-націоналістичного підпілля", намірах створення соборної, незалежної Української держави.

Уже через кілька місяців після приходу Червоної армії в Галичину, а саме в грудні 1939 року, львівське НКВД завело агентурну розробку під кодовою назвою "Ходячие".

До кола "об'єктів", котрі проходили по цій справі, потрапили ієрархи УГКЦ - митрополит Андрей Шептицький, архієпископ Йосип Сліпий, єпископи Микита Будка та Іван Бучко, прелати Леонтій Куницький і Олександр Ковальський, канонік Василь Лаба, Климентій Шептицький, та чимало інших священиків - усього 50 осіб.

Відкриття агентурної справи аргументували ворожим ставленням єпископату до "возз'єднання" західноукраїнських земель з УРСР.

Другий прихід радянської влади на Західну Україну навесні - влітку 1944 р. характеризувався на початках відносно поміркованим ставленням держави до релігії. Однак тривало це недовго.

Після того, як за рішенням Ялтинської конференції в лютому 1945 році майже уся Галичина увійшла до складу СРСР, радянським органам держбезпеки фактично були розв'язані руки.

Вже 2 березня 1945 року голові Ради у справах Російської православної церкви при Раді Народних Комісарів (Кабміні - ІП) СРСР Георгію Карпову було доручено скласти проект "Інструкції" щодо подальшої політики Кремля відносно УГКЦ.

Українська Греко-Католицька церква була носієм української національної ідеї та впливала не лише на релігійне, а й суспільно-політичне життя Галичини. Саме тому радянське керівництво розглядало її як суттєву перешкоду на шляху до радянізації західноукраїнських земель. Цю перешкоду слід було негайно усунути.

Не випадково ще в лютому 1945 р. на виконання вказівок "згори" чекісти відновили "розробку" керівників Греко-Католицької церкви у справі "Ходячие".

Основними об'єктами цього разу стали митрополит Сліпий і декілька найпомітніших серед греко-католицького духовенства постатей: єпископи Микола Чарнецький та Микита Будка, а також Леонтій Куницький, Омелян Горчинський, Олександр Ковальський, Гавриїл Костельник та інші - усього 15 осіб.

У процесі "розробки" греко-католицького духовенства органи держбезпеки "встановили" їхнє підсобництво окупантам, зв'язок із гестапо, прямий зв'язок і керівну роль у підпіллі ОУН та активну антирадянську пропаганду.

Серед абсурдних звинувачень були участь греко-католицького духовенства в "антирадянській провокаційній кампанії" - панахиді у Львові за жертвами більшовицького терору (серпень 1941 р.), перебування священиків в таких антирадянських, націоналістичних організаціях як "Український католицький союз", "Католицька акція", "УНДО", "УЦК", "Просвіта", "Рідна школа".

Мовляв, перебуваючи в цих організаціях, священики провадили активну боротьбу проти Радянської держави починаючи від 1917 року.
Наприклад, єпископа Микиту Будку звинувачували в тому, що він, перебуваючи в Канаді від 1912 до 1928 р. провадив серед населення антирадянську пропаганду, брав участь у діяльності 10-15 різноманітних націоналістичних, антирадянських організацій.

Радянська влада змальовувала УГКЦ як колаборантів, аргументуючи це тим, що 15 із 32 районних делегатур Українського центрального комітету (єдина громадянська організація українського населення, яку визнавала окупаційна влада - ІП) у Львівській області очолювали уніатські священики, що Церква брала участь у формуванні дивізії СС "Галичина" в складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала ОУН та УПА.

Усупереч твердженням радянської історіографії та комуністичної пропаганди УГКЦ не була колаборантом, тим більше союзником нацизму.

Проголошені подяки німецькій армії за визволення від радянського режиму були наслідком припинення на початку німецько-радянської війни репресій, депортацій і масових розстрілів українців органами НКВД.

Відкидаючи всі звинувачення у неіснуючих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, церковне керівництво постійно шукало контактів з вищими органами політичної влади та державного управління СРСР.

Намагалися пояснити, що в 1941-1944 рр. під час окупації Галичини німецькими військами, церква змушена була мати контакти з офіційною владою. У грудні 1941 р. німецько-нацистська канцелярія видала спеціальну інструкцію про ставлення до українського населення, 5-й пункт якої стосувався Церкви.

В інструкції зазначалося, що діяльність церковних громад на території України не забороняється доти, доки священики не займаються політичною роботою.

Генерал-губернатор Ганс Франк для посилення контролю над Українською Церквою створив спеціальний відділ на чолі з працівником гестапо. Крім того, нагляд над Церквою здійснював відповідний відділ СД (Служби безпеки) у релігійних справах, очолюваний у Львові гауптштурмфюрером Гербертом Кнорром.

Німецька влада спочатку була лояльною до УГКЦ, але поступово їхні стосунки переросли у протистояння.

Восени 1941 р. Берлін відверто виявив загарбницькі наміри щодо України і розгорнув терор проти населення та національних сил, зокрема ОУН. Митрополит Андрей Шептицький засудив репресивні акції та свавілля гітлерівців.

Владика в червні 1943 року призначив капеланів до сформованої німцями дивізії СС "Галичина". Головним капеланом дивізії він іменував отця-доктора Василя Лабу, а капеланами священиків Д. Ковалюка, Й. Кладочного, О. Карпінського та інших.

Призначені капелани повинні були надавати солдатам душпастирську підтримку - саме таке завдання покладене на них в усіх арміях світу.

Але вже навесні 1945 року НКГБ УРСР склав план закриття агентурної справи "Ходячие", який затверджувався особисто Народним комісаром державної безпеки СРСР В. Меркуловим у Москві.

Основними завданнями чекісти бачили арешт "ворожого" єпископату і проведення підготовчої роботи щодо "возз'єднання" уніатської церкви з православною церквою.

Для цього до справи залучено до тридцяти агентів та інформаторів, що становило понад 50% агентурного апарату та інформативного корпусу по лінії УГКЦ. По даній справі працювали такі агенти: "Жук", "Літератор", "Художник", "Вишняков", "Григорьєв", "Пробой", "Юрський" та інші.

На сьогодні відомими є лише деякі імена агентів, яких було залучено органами держбезпеки по справі "Ходячие":
- М.Паше-Озерський - "Вишняков" (професор Львівського державного університету, завербований органами НКВД ще в 1938 р.),
- Г. Балуш - "Григорьєв" (диякон Греко-Католицької Церкви, завербований органами в 1940 р.),
- М. Калагура - "Пробой" (студент духовної академії),
- П. Мельник - "Юрський" (завербований 4 лютого 1945 р.).
Така кількість залученого особового складу говорить про високу увагу до цієї справи керівництвом НКГБ.

11 квітня 1945 р. енкаведисти провели операцію в соборі Святого Юра. На неї було виділено 62 оперативних співробітники НКГБ УРСР і НКГБ по Львівській області та 121 бійців внутрішніх військ НКВД.

Цими силами представники спецслужб мали провести в резиденції митрополита: арешти 10 осіб, згідно з ордерами, обшук будівель, підвалів, погребів і перевірку документів осіб, які проживають в будинках: № 5, 5-а, 5-б, соборі святого "Юри" і всіх підсобних будівлях, які знаходилися на території резиденції.

Тільки для арешту митрополита Йосипа Сліпого було виділено групу із 6 оперативних співробітників, яку очолив начальник 4 відділу 2 Управління НКГБ УРСР підполковник держбезпеки т. Волошин.

Керівництво всією операцією було покладено на начальника 2 Управління НКГБ УРСР підполковника держбезпеки т. Медведєва і заступника начальника УНКГБ по Львівській області підполковника держбезпеки т. Козлова.

Для "доставки" арештованих у внутрішню тюрму НКГБ було виділено три легкові автомобілі. На кожного з владик була підготовлена конкретна камера в "тюрмі на Лонцького".

У ході операції було заарештовано практично всю церковну ієрархію: митрополита Йосипа Сліпого, єпископа Микиту Будка, єпископа Миколая Чарнецького, членів капітули Леонтія Куницького, Омеляна Горчинського, Олександра Ковальського, диякона Вісаріона Лепкого та ін. Піддано обшуку понад 150 осіб, серед них затримано 18 осіб, які "проживали без документів".

Загалом по справі ув'язнено дев'ять осіб. Це стало першим ударом по УГКЦ на шляху до її остаточної ліквідації.

За місяць, у травні 1945 р. агентурну справу "Ходячие" було закрито. Та це був лише початок ... На волі були залишені, зокрема, Климентій Шептицький та Гавриїл Костельник, за долю яких візьмуться трохи пізніше, а за "Ходячими" послідує цілий ряд інших "розробок" ("Ватиканцы", "Монаховцы" "Возрожденцы" тощ

Усі ці операції спрямовувалися на знищення УГКЦ. Церква як носій християнської моралі мала "відповісти" за усі невдачі та прорахунки радянської влади на шляху до радянізації західноукраїнських земель.

Василь Білас, науковий співробітник
Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" для Історичної Правди

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Вт Травень 10, 2011 10:53 pm

У Національному університеті “Києво-Могилянська академія” вийшла друком українською мовою книга професора Стенфордського університету (США), всесвітньовідомого історика Нормана Наймарка “Геноциди Сталіна”.
Про це повідомив на прес-конференції в УНІАН президент НаУКМА Сергій Квіт.

Він зазначив, що дана книжка була перекладена українською мовою “в рекордно короткий час”, а перекладачем є Василь Старко.

С.Квіт повідомив, що в книзі міститься “багато цікавих фактів стосовно трактування поняття геноциду”. За його словами, професор зі США є одним з найавторитетніших сучасних істориків, що досліджують події ХХ століття.

У свою чергу Н.Наймарк зазначив, що використав в своїй книзі архівні дані, до яких мав доступ. “Коли я опрацював ці матеріали, то мені стало очевидним, що йдеться не про що інше як про геноцид ”- додав він. За його словами, в книзі наводяться докази, що “злочини Сталіна, починаючи від початку 30 років і аж до часів Другої світової війни є геноцидом”. Професор повідомив, що в книзі є розділи, присвячені “розкуркуленню, Голодомору в Україні 1932-1933 років, кампанії проти неросійських народів в Радянському Союзі від 30 років і під час Другої світової війни, до яких належать не тільки українці, а й поляки, німці, чеченці, інгуші, кримські татари, яких було репресовано”. За його словами, також в книзі йдеться про наказ №00447, мета якого полягала в тому, що “знайти і заарештувати так званих “колишніх” людей - асоціальних елементів, тобто алкоголіків, безпритульних, повій і так далі і загалом було таким чином репресовано майже 800 тисяч осіб, з них 400 тисяч осіб було страчено”.

Н.Наймарк в передмові до українського видання зазначив, що “ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930-х років та його антагоністичне - можна сказати, українофобське – ставлення до політики, історії й культури УРСР та її народу, а надто українських селян, це невіддільна частина історії геноциду в Радянському Союзі”. На прес-конференції він зазначив, що дійшов висновку, що “Сталін переслідував українських селян, щоби унеможливити досягнення незалежності, щоб позбавити їх національності, позбавити їх змоги в якийсь спосіб чинити опір совєтизації”.

Доктор історичних наук з Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький вважає, що книга “Геноциди Сталіна” заслуговує “підвищеної уваги з боку української і не тільки української, а в першу чергу російської громадськості”. За його словами, ця книга “корисна для нас передусім тим, що вона ставить в глобальному смислі поняття геноциду”.

С.Кульчицький вважає, що “Голодомор був наслідком певної каральної акції, яка трапилася в певний момент і, власне кажучи, весь жах Голодомору полягав в тому, що Сталін рятував свою посаду - генерального секретаря, бо якби Україна повстала так як вона повстала в 32 році так, як вона повстала в 30 році, то місце Сталіна було б вільним і його зайняв би хтось інший”.


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Вт Травень 10, 2011 10:54 pm


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Пн Травень 30, 2011 11:35 am

Кривавий фінал «золотого вересня»

70 років тому на Західну Україну накотилася нова, найпотужніша хвиля більшовицьких репресій

Передчуваючи свою неминучу втечу, «визволителі» масово кидали до тюрем усіх, хто насмілювався хоча б словом запротестувати проти нових порядків. Тисячі українців потрапили за грати тільки тому, що не приховували свого ставлення до нового ладу...

Cімдесят років тому ці люди доживали свої останні дні в переповнених камерах тюрем у Галичині, на Буковині та Волині. 3 початком війни, у червні 1941 року, більшість цих заарештованих по-звірячому закатовано. Уникнути смерті вдалося одиницям.

«Ким були ті люди? Чи справді вони становили загрозу радянській владі?» — запитали ми виконувача обов’язків керівника Центру дослідження визвольного руху історика Василя Стефаніва.

— Після приєднання Західної України до СРСР у руки радянських каральних органів потрапили списки, наглядові і кримінальні справи, порушені польськими спецслужбами. Вони стосувалися українців, котрі займалися антипольською діяльністю або ж просто були членами українських організацій «Пласт», «Сокіл», «Просвіта» тощо. Саме ці люди становили безпосередню загрозу більшовицькому режимові, саме вони першими потрапили в жорна радянських репресій 1939—1941 років.

В останні передвоєнні місяці 1941-го енкаведисти заарештовували вже усіх, хто насмілювався виявляти свою українськість, мати власну думку стосовно нових, комуністичних порядків — студентів, селян, священиків, учителів. З відомих українських діячів тоді заарештовано колишнього посла польського сейму, одного з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання (УПДО) Володимира Целевича, доля котрого й досі достеменно не відома, священика Андрія Бандеру — батька провідника ОУН, священика Омеляна Ковча, проголошеного блаженним Католицької церкви. Абсолютна більшість репресованих були звичайними людьми.

— Скільки людей у Західній Україні тоді запроторили до тюрем?

— Мова може йти про тисячі.

Відразу після «золотого вересня» під репресії потрапило польське населення — воно ж бо представляло державу, яку Радянський Союз «поділив» із гітлерівською Німеччиною. Першими потерпіли родини представників польської політичної та військової еліти, держслужбовців, так званих осадників тощо. Також у цю першу хвилю репресій потрапили євреї, особливо з німецької зони окупації, які тікали від нацистів до СРСР, де їx вважали потенційними шпигунами.

«У Західній Україні стратами керував начальник НКВС Львівської області Сєров. Згодом він брав участь у вбивстві поляків у Катині».

Та найкривавішою була наступна хвиля репресії — проти українців. Саме вони становили більшість в’язнів, яких убивали енкаведисти у червні та липні 1941 року. Тоді в Західній Україні закатовано 20–30 тисяч осіб. Страшної слави зажили в’язниці у Станіславові (Івано-Франківськ), Львові, Тернополі, Золочеві. Що ж до депортацій, то з так званого «золотого вересня» на Сибір вивезли понад 500 тисяч осіб, більшість серед яких становили українці.

Кров холоне в жилах, коли слухаєш розповіді про ешелони депортованих. Зокрема, у місті Заліщиках енкаведисти, коли зрозуміли, що не встигають відступити і потяг гальмує їхню втечу, загнали ешелон на залізничний міст через Дністер і підірвали. Тих в’язнів, котрі вижили під час вибуху, розстрілювали з кулеметів, установлених на берегах річки. Скільки тоді загинуло людей, не відомо й дотепер... Арешти активного українського населення (у тому числі навіть учнів старших класів українських гімназій) тривали в Західній Україні аж до 22 червня 1941 року. З 22 червня і до початку липня проводилися масові страти в’язнів. Характерно, що наказ віддав безпосередньо Берія, а в Західній Україні стратами керував начальник НКВС Львівської області Сєров. Згодом він «відзначився» організацією депортацій кримських татар, народів Прибалтики — латишів, литовців та естонців, брав участь у вбивстві польських офіцерів у Катині.

— Коли ви читаєте архівні документи тих часів, що вас найбільше вражає?

— Системність. Власне кажучи, діяв справжній конвеєр смерті. Скажімо, у Дем’яновому Лазі під Івано-Франківськом приречених ставили так, щоб після розстрілу їхні тіла падали в яму якнайщільніше, аби її можна було заповнити якнайбільше. Бузувіри навіть злазили в ями і складали трупи, щоб не заважали падати іншим.

У львівських тюрмах, якщо не встигали розстрілювати, закидали камери з в’язнями гранатами або розстрілювали з кулеметів крізь віконечка у дверях. Там же, у львівських тюрмах на Лонцького і Замарстинові, щоб приховати сліди злочину, частину в’язнів замурували у віддалених камерах.

На початку 1990-х у Добромилі, коли досліджували стару соляну шахту Саліна, де енкаведисти страчували людей, серед кісток тисяч дорослих знайдено також останки тридцяти дітей...

Олег Стецишин, газета «Експрес»

Додано 30.05.2011

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Нд Черв 26, 2011 1:02 pm

Червень 1941 року запам’ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР — масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня — початку липня 1941 року.

«Історична Правда» наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові.

На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність «доблесних борців із контрреволюцією».

У самому Львові було три в’язниці: № 1 — на Лонцького, № 2 — Замарстинівська та № 4 — Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів від Львова — сюди відправляли в’язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3638 в’язнів).

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5424 в’язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто — контрреволюційну діяльність.

Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в’язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).

У другому документі йшлося про евакуацію в’язнів, до нього додавався «План евакуації», згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6800 в’язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5000 запланованих.

3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони — документи мовчать.

Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня — розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки — ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24–28 червня.

Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в’язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3602 особи, а розстріляли більше.

Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув’язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.

У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам — тобто особами, котрих належить розстріляти.

Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного Сталіним. Справжня картина розкривається, коли поглянути на всю карту Західної України — близько 24 тисяч вбитих.

Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, у спецкамері, постріл у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано — розстрілювали масово: зганяли в’язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї.

Віконечко відкривалося — і в’язень, замість їжі для підтримки життя, бачив засіб знищення... останнє, що бачив у житті).

А в останні дні — кидали до камер гранати. Або відкривали двері камер, в’язні виходили в коридор, гадаючи, що їх звільняють, та в цей момент їх розстрілювали з автоматичної зброї.

Тіла вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, котрі сьогодні поступово відкривають археологи.

Проте перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір’ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих гекатомб стали матеріалом для нацистської пропаганди — звісно не з міркувань людяності.

Відбувалися також й знищення евакуйованих в’язнів в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Ці міста були так званими проміжними пунктами етапування, де відбувалося перемішування в’язнів, щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації.

Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50–70 арештованими).

НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі — ніхто не вижив.

Звісно, радянська пропаганда «повісила» всі ці злочини на нацистів (як, зрештою, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи привидами ходять навіть у сьогоденні.

Західноукраїнська громадськість пережила шок від побаченого. Адже такого не робили поляки на початку Другої світової в 1939-му (тоді в’язниці відкрили та звільнили всіх політичних в’язнів; і навіть попереджали: рухатися суто на схід, оскільки у прифронтовій зоні колишніх в’язнів можуть і розстріляти).

Згодом, у 1944-му такого не стали робити й нацисти (адміністрація залишала живими в’язнів концтаборів перед приходом союзників). І це страшне у своїй безглуздості масове убивство арештованих стало одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.

Щороку львівська громада приходить до тюрем, пом’янути загиблих, а в колишній тюрмі №1 на Лонцького нині діє музей-меморіал пам’яті усіх жертв окупаційних режимів.

Ігор Дерев’яний — історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Джерело: Історична правда

Додано 24.06.2011



Трупи розстріляних в’язнів у камері в’язниці на Лонцького. м.Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р., коли вдарили морози. Архів ЦДВР


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Ср Лип 13, 2011 8:28 am

Володимир В’ятрович: «Волинська трагедія — частина польсько-української війни»
"Цей конфлікт тривав "ефектом доміно" в різних регіонах Польщі та України - з 1942 по 1947 рр. Не знаю, чи маємо право пробачати чи просити вибачення від імені тих, хто брав участь у цій війні. Це не наша війна, це війна попередніх поколінь..."

11-12 липня 1943 року вважається початком Волинської трагедії, коли українці розпочали масову атаку на польські села. Поляки не залишилися в боргу - так звершилася одна з найганебніших сторінок у стосунках двох сусідніх народів.

"Історична Правда" розпитала про трагічні події Другої світової війну у голови вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директора Галузевого архіву СБУ (2008-2010), старшого запрошеного дослідника Українського наукового інституту Гарвардського університету (2010-2011) історика Володимира В'ЯТРОВИЧА.

- Деякі дописувачі ІП вважають, що зараз відбувається активне переосмислення пам'яті про Другу світову, в якому Україні накидають відчуття співпричетності до нацистських злочинів. При цьому українська роль у перемозі применшується.

- До певної міри можна сказати, що так і є. Якщо Україна не проводить власної історичної політики, то стає об'єктом історичної політики сусідніх націй. Відсутність знань у керівництва держави, відсутність навіть бажання захищати нашу історичну пам'ять створює велику спокусу для сусідів просунути їхні бачення українського минулого, часто абсолютно далекі від історичної правди.

В першу чергу мова йде про Росію. Опираючись на проросійську владу в Україні, вона нав'язує власні історичні погляди, значною мірою радянські.

Ця проблема стосується й інших наших сусідів, поляків, які активізували зусилля щодо просування свого бачення польсько-українського конфлікту, де поляки - виключно жертви цієї війни, а українці - виключно ініціатори та організатори.

До певної міри помітні деякі такі кроки із боку Німеччини. Мова йде, до прикладу, про цілий ряд конференцій, публікацій, у яких дедалі частіше з боку німецьких істориків звучать звинувачення українців в колаборації та участі в Голокості.

Всі ці приклади, як на мене, є виявом відсутності історичної політики теперішньої України. Країні, яка не підтримує українських істориків, навіть переслідує їх за роботу з архівами, накидаються абсолютно чужі погляди.

- Польський сейм готував дуже різку заяву про Волинську трагедію, але все ж таки відклав її...

- Польська концепція зумисне розглядає Волинь і 1943 рік окремо від решти подій. Але фокус виключно на одному регіоні і одному році неправильний з методичної точки зору. Щоб зрозуміти причини, перебіг і наслідки українсько-польського конфлікту, треба говорити про значно ширші рамки.

Безпосередньо це збройне протистояння почалося вже влітку 1942 року на Холмщині, продовжилося у 1943-му на Волині, і тривало там до початку 1944 р. В 1944 році найбільшою ареною конфлікту стала Галичина, де було розвинуте і польське, і українське підпілля. В 1945-1947 роках війна виходить поза рамки Другої світової і триває на території теперішньої Польщі, на землях, які українці називали Закерзонням.

Відповідно, для того, щоб спробувати дати відповідь про причини і наслідки конфлікту, слід говорити про його реальні масштаби.

Мета ж використання прийому звуження до Волині і 1943 року для мене очевидна: показати поляків як єдиних жертв і українців як ініціаторів. Адже справді серед людей, які загинули на Волині - більшість поляків, на відміну від, до прикладу, Холмщини, Закерзоння, де загинуло більше українців.

- Польська сторона використовує щодо Волинської трагедії термін "геноцид".

Ця концепція не має наукової основи, а виключно політичну. Геноцид передбачає цілковиту безоборонність, нездатність іншої сторони захищатися. Якщо ж говорити про польсько-країнську війну, такої диспропорції між українцями і поляками не було.

Ба більше, з боку польського підпілля так само було безліч агресивних дій щодо українців, ліквідація українців чи у відповідь, чи на випередження. Через це говорити про геноцид не доводиться.

Це була війна, потворна війна, з притаманними Другій світовій воєнними злочинами, і ці злочини чинили, на жаль, як українці, так і поляки.

Слід дати можливість науковцям висловити історичні оцінки, насамперед опублікувати документи, провести між собою фахові, оперті на архіви, різносторонні документи дискусії. Наступним кроком можуть бути якісь політичні чи політично-правові висновки.

- Ви бували на подібних дискусіях?

- Так, неодноразово брав участь у конференції Польща-Україна: важкі питання". Дискусії бувають гарячими, бувають некоректними. Їх організаторами були спочатку Об'єднання українців у Польщі (ОУП) і Світовий союз ветеранів Армії крайової.

ОУП вийшло із організаторів в знак протесту проти спроб польської сторони не розглядати питання акції "Вісла" чи подавати її в абсолютно виправдувальному дусі. Згодом самі польські організатори заявили, що метою дискусій вважали визнання вини і покаяння з боку українців.


Володимир В'ятрович. Фото: focus.ua

Розрахунок ішов на те, що буде прийнята спільна резолюція, яка врешті-решт розставить крапки над "і". І цією крапкою мало бути каяття українців. А з таким підходом дуже важко розібратися із тим, чим була та війна. Історики мають спокійніше ставитися до предмету, ґрунтовно досліджувати і, в першу чергу, шукати документи.

Останнім часом в Польщі відбулася дуже серйозна зміна акцентів в історіографії щодо польсько-українського протистояння. Протягом 90-х років вона дуже впевнено і цікаво розвивалася.

Один із, як на мене, найкращих польських істориків, нині покійний Рішард Тожецькі писав доволі об'єктивно про польсько-український конфлікт, події на Холмщині, Волині і Галичині. Наукова дискусія була доволі спокійною і зваженою, але у 2003-му, у зв'язку з політичними відзначеннями річниці подій на Волині, відбулося зміщення акцентів.

Негативну роль, як на мене, відіграла не тільки політизація вшанувань, але й надзвичайно велика увага до видання Владислава і Еви Сємашків "Геноцид, вчинений українськими націоналістами на Волині".

Ця збірка спогадів, видана за підтримки канцелярії президента Польщі, стала своєрідним зламом в оцінці польсько-українського протистояння. Незважаючи на те, що перевірка даних українськими краєзнавцями, дослідниками зафіксувала дуже багато перекручень, перебільшень і відвертих фальсифікацій.

- Це зумисні перебільшення?

- Очевидно, самі автори, свідомо чи не свідомо, але допустили багато серйозних помилок, з метою показати надзвичайні страждання лише поляків і применшити жертви з українського боку.

В результаті, інші науковці, опираючись на цю книжку, перебільшують кількість жертв конфлікту, однобоко його висвітлюють. Усі цифри, мають більше спекулятивний, політичний характер, ніж опираються на фактичні дані

- Чи можна точно назвати, скільки загинуло поляків і українців за весь час протистояння?

- Ця цифра, як і більшість інших щодо катастроф у ХХ ст., ще не обрахована. Називають дуже різні дані. Деякі польські дослідники говорять про 250 тис., при тому, що до середини 90-х рр. мова йшла про 30-50 тис. Тобто кількість загиблих постійно зростає.

Якоїсь серйозної методології підрахунку кількості втрат ні з польського, ні з українського боку я не бачив. Мені здається, які б цифри не називали, вони потребують дуже серйозної кореляції і вивчення.

Порахувати важко. Ми можемо мати певні цифри поляків, які жили на території західної України до 1939 р., але ми не маємо точної цифри, скільки з них було депортовано в 1939-1941 роках, скільки було вивезено німцями на роботи, скільки загинуло від німців, совєтів і тих же українських повстанців. Поки нема таких даних, всі інші є дуже приблизними.

Сємашки, наприклад, говорять про 30 тисяч вбитих поляків на Волині, з них за іменами вони встановили лише близько 10 тисяч. Але разом з тим є дуже серйозні зауваження українських істориків, наприклад, Ярослава Царука, Івана Пущука, які перевіряли роботу Сємашків і показали, наскільки там є багато перебільшень і некоректної інформації.

Тобто зараз усі цифри мають більше спекулятивний, політичний характер, ніж опираються на фактичні дані.

Інший приклад спекуляцій - відзначення пам'яті жертв польсько-українського конфлікту відбувається щороку, починаючи з 2003, 11 липня. Приводом для цього є теза про те, що 11 липня 1943 року відбулася масова атака українських повстанців на польські села.

Польські дослідники, опираючись, зокрема, на дані Сємашків, спершу говорили про 80-90 знищених в той день сіл, зараз - мова йде про понад 160. Це використовувалося як аргумент системності антипольської акції, її серйозної координації і широкого ареалу.

Але коли починаємо шукати документи на підтвердження такої масовості, то є єдиний документ - звіт генерала Армії Крайової Коморовського, і то він говорить про значно меншу кількість населених пунктів - 60. Це, в принципі, теж досить велика цифра, яку потрібно верифіковувати.

Настільки масштабна акція, очевидно, мала залишити письмові сліди в документах УПА. Як провести таку операцію без зв'язку, координації?

- Невже немає таких документів?

- Жодного. Більш того, ми не маємо жодних документів про таку масштабну акцію і радянських партизан, які спостерігали і доповідали керівництву Комуністичної партії про розгортання війни між поляками і українцями. Ми не маємо німецьких документів, котрі теж збирали дані про події в тилу.

Мова не йде, що в ніч з 11 на 12 липня не було жодних нападів на польські села. Очевидно, були. І серед знищених сіл був Порицьк - теперішня Павлівка, де відкрито пам'ятник. Мова йде про те, що масштаби надзвичайно перебільшені і ці завищені цифри стають ґрунтом для висновків про "програму винищення поляків".

Постійні пошуки неіснуючого наказу українського підпілля про знищення всіх поляків спотворюють об'єктивну картину протистояння.

Часто для того, щоб обґрунтувати існування цього наказу, наводять свідчення одного з командирів УПА Юрія Стельмащука, який під час допиту НКВД в 1945 р. нібито сказав про те, що отримав усну вказівку від Клима Савура про знищення всіх поляків.

Я вирішив подивитися цей документ, і замовив його в архіві СБУ, очікуючи, що отримаю справу Юрія Стельмащука з протоколами його допитів. Але це виявився один із томів справи "Берлога" - заведеної НКВД проти проводу ОУН.

І в цьому томі справді був документ, який називався "Секретные директивы об уничтожении польского населения", представлений як нібито виписка з протоколу допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 р. Звірка із справою Юрія Стельмащука, де би мали бути ці протоколи допитів, показала, що не існує протоколу допиту від 28 лютого 1945 р.

Тобто згадана і цитована виписка зроблена з неіснуючого протоколу, я думаю, що вона з'явилася у 1960-тих роках, коли КГБ творило єдиний масив матеріалів про УПА. І брак важливого документа для компрометації УПА було просто заповнено таким чином, що створено псевдо-директиву.

На жаль, цей документ досі часто використовується польськими істориками, які не читають справу Стельмащука. А в ній, зокрема він говорить про найбільші атаки в серпні, а не в липні 1943 року. За його свідченням, він отримав від Клима Савура вказівку про знищення поляків одного з районів.

В той самий час на Волині перебуває представник Романа Шухевича Олександр Луцький, який говорить, що жодної вказівку з центру про рішення в антипольській справі немає, тому це все місцева ініціатива.

- Але нема диму без вогню. УПА ж справді розпочала масову акцію з ліквідації поляків.

- УПА долучилося до стихійного конфлікту між поляками і українцями десь у квітні 1943 року. На той момент вже палала селянська війна, село проти села...

Якщо слідкувати за звітами польського підпілля, то, на їхню думку, одним з ініціаторів конфлікту були загони Тараса Бульби-"Боровця". Можливо, тут є певна рація, зважаючи на те, що вони не мали чіткої структури, дисципліни і значною мірою нагадували отаманські загони в центральній і південній Україні 20-х рр.

Ймовірно, їхнє долучення до селянської війни надало їй додаткової гостроти. Бандерівська УПА ж до осені 1943 року не контролювала повністю територію Волині. Тут діяли, принаймні до літа, загони того ж Бульби, мельниківці. Отже, в середовищі українського руху ще були серйозні непорозуміння, які виливалися навіть у взаємну збройну боротьбу.

Щойно влітку 1943 року бандерівцям вдалося опанувати ситуацію. Але навіть в самій ОУН(б) в цей період тривали суперечки, які закінчилися усуненням Миколи Лебедя, і затвердженням серпні 1943 року керівником підпілля Романа Шухевича.

Ці всі внутрішні непорозуміння в українському визвольному русі, є аргументом про неможливість рішення щодо проведення антипольської акції, адже його просто не було кому приймати. Крім того, повстанська армія тільки формувалася, відповідно ставити перед нею такі завдання, про які пишуть деякі польські історики, було нереально.

- Чому тоді стільки жертв?

- Щоб зрозуміти, чому конфлікт на Волині весною-влітку 1943 року набрав такої динаміки, слід придивитися до його учасників. Розпочалися стихійні антипольські акції, в яких масову участь брало цивільне українське населення, з згодом - польське, до кого вже як захисники долучилися військові підрозділи обох підпільних рухів. Через це така велика кількість цивільних втрат з обох боків.

Якщо підсумувати - на Волині конфлікт розпочався як стихійний з масовою участю цивільного населення, загострився після долучення до нього загонів Бульби-"Боровця", а потім вже й УПА.

Очевидно, що рішення про втручання відділів УПА приймав Дмитро Клячківський - "Клим Савур", якого в серпні 1943 року на Проводі ОУН засуджували Микола Лебедь (до речі, часто звинувачуваний поляками в авторстві міфічного наказу №1 про знищення поляків) і Михайло Степаняк.

Але після обговорення Провід виправдав дії "Клима Савура", адже коли почалася бійня, відділи УПА не могли стояти осторонь, не захищаючи українське населення.

- Що спричинило бійню?


- Причин є дуже багато. Це і польська довоєнна політика, доволі жорстка, особливо на Волині....

- А чому власне в 1943-му? Чому стільки чекати, чому не в 1941-му?

- Справа в тому, що до 1943 року і українське і польське підпілля дотримувалося концепції вичікування в розгортанні збройних сил. ОУН чекала, коли Німеччина і Радянський Союз себе достатньо виснажить у взаємній боротьбі, щоб почати власну повстанську. Так само робили поляки, які розгортали підпільні структури, озброювали їх, але не давали сигналу про початок.

Цей баланс у 1943 році порушився через кілька причин.

Перша, політична: поразка німців під Сталінградом показала, що вони програють і відступатимуть, а отже постане питання, кому будуть належати землі Західної України: українцям чи полякам.

Друга, тактична: з кінця 1942 року - на початку 1943 радянські партизани намагаються опанувати українську Волинь і Полісся так, як уже опанували Білорусь. Але тут українське підпілля практично заблокувало можливості для розвитку червоних. Власне поява радянських партизан дестабілізувала хитку рівновагу між українцями і поляками, і стала однією з причин початку конфлікту.

- А як червоні могли спровокувати війну між українцями і поляками?

- Приблизно в квітні 1943 року селянський польсько-український конфлікт набув масштабного характеру, і в звітах як українського, так і польського підпілля, принаймні про період весни постійно говориться про стихійні заворушення.

В той час в квітні 1943 р. німці виявили поховання польських офіцерів в Катині і, очевидно, використали в пропаганді. Це вилилося в серйозне загострення стосунків між польським еміграційним і радянським урядами. Врешті відбувся розрив відносин, і для СРСР виникла серйозна проблема: червоні партизани на Волині і Поліссі, крім спротиву українців, могли зіткнутися із спротивом поляків. Цьому вдало завадила війна між українцями і поляками.

Поляки, яких на Волині була меншість (приблизне співвідношення 1:7), на початковому етапі не змогли організувати системний опір. Відповідно, поклалися на радянських партизан, тому польські села стали їх базою. Це і зруйнувало хиткий спокій. З одного боку, радянські партизани ніби надавали охорону і справді обороняли польські села, але з другого боку часто були причиною конфліктів, бо проводили антиукраїнські акції чи підставляли їх під удар німців.

Найкращим прикладом такої політики є сумнозвісне польське село Гута Пеняцька, де радянський партизанський загін вбив кілька німців і відступив, залишивши село на поталу ворогам.

- Там і СС "Галичина" брала участь?

- Німці вирішили провести каральну операцію, зокрема і руками українців. Вони використали добровольців з поліційних полків, які потім стали вояками дивізії СС "Галичина".

Ця трагедія показує, наскільки неоднозначним був конфлікт, наскільки в ньому було різних дійових осіб, що, на жаль, не українці і не поляки були головними акторами, і це, можливо, стояло на заваді примирення. Адже переговори між українським і польським підпіллям тривали ще від літа 1942 року. Цікаво, що посередником у цих переговорах виступала, зокрема, і Греко-Католицька Церква.

- І були успішні переговори?

- Важко їх назвати успішними, адже політичні позиції, з яких виходили сторони, практично прирікали їх на поразку. Для поляків беззаперечною ціллю було відновлення кордонів 1939 року, включно із Галичиною і Волиню. Це - основа польської політики в роки Другої світової війни.

Український визвольний рух, для якого землі Західної України були головною базою розвитку, не міг із цим погодитися. Через це перемовини 1942-1943 років ні до чого не привели, а з огляду на те, що жодна із сторін не поступалася, війни між українцями і поляками було не уникнути.

Станом на 1942 рік, ситуація була настільки вибухонебезпечною, що спалах збройного конфлікту в одному із регіонів спричинився до його швидкого поширення по всіх західноукраїнських територіях.

Взагалі для розвитку тієї війни характерний своєрідний "ефект доміно": за документами все починається влітку 1942 року на Холмщині. Масштаби війни були ще невеликі: з українського боку близько 500 постраждалих.

Тут поляки ліквідовували українців, вважаючи їх колаборантами, українці ж були переконані, що їх вбивають за національність, тому що жертвами були вчителі, солтиси, громадські активісти - люди, які лідирували в українському русі.

У 1943 році конфлікт розростається і перекидається на територію Волині, де постраждалою стороною є, в першу чергу, поляки, а одним із каталізаторів - інформація про події на Холмщині. Ефект "доміно" ще спрацює і в 1944 році на Галичині, і в 1945 на Закерзонні.

- Чому він спрацював?

- Суворого кордону між цими землями не було і інформація про вбивства циркулювала з одного регіону в інший. Вона помножувалася, перебільшувалася і представлялася як абсолютні жахи, чим провокувала випереджувальні дії.

- Але ж на Галичині в той час спокійніше. Хіба можна говорити, що інформація з Холмщини рухалася лише у бік Волині?

- На Волині поляки спромоглися на організований спротив з серпня 1943 року, створили бази самооборони, боївки. Звіти українського підпілля розповідають, що у вересні-жовтні окремі райони цілковито контролюються поляками і українці втікають в ліси. Волинь палатиме до приходу німецько-радянського фронту на початку 1944 року.

Тим часом 1943 рік на Галичині був відносно спокійним: м'якша окупаційна німецька політика, сильніші позиції і бандерівців, і польського підпілля, які були здатні контролювати стихійні заворушення. Нагадаю, обидва рухи застосовували тактику вичікування. Волинь ж була не достатньо опанована ні одними, ні другими. Через це стихійні виступи відіграли вирішальну роль.

- Якщо Волинь - батьківщина УПА, то як там поляки можуть контролювати цілі райони?

- Так, Волинь є батьківщиною УПА, але створенню УПА сприяв той же стихійний момент. З одного боку було підпілля, яке мало свої структури і готувалося до розгортання армії, а з другого - стихійний опір, який спонукав керівників ОУН почати творити армію значно швидше, ніж вони планували.

На Волині окупаційна політика німців була надзвичайно жорстокою - люди почали втікати до лісу, озброюватися. Бандерівцям залишалося або очолити цей процес, або залишитися поза ним. Вони вирішили його очолити, і власне, так було створено УПА.

- Повернімося до Галичини.

- В 1944 році до Галичини підходить фронт і загострюється питання майбутнього цієї території. Поляки ставлять собі за мету ще перед вступом радянської влади підняти повстання, оголосити державу і змусити визнати кордон 1939 року.

Завадити цьому могли українці, які володіли розгалуженою підпільною мережею. Аби їх паралізувати, проводяться наступальні дії, зокрема так звана Грубешівська революція - в березні-квітні 1944 року знищено 36 українських сіл і сили перекидаються з центральної Польщі під Львів. Це призводить до спалаху весною 1944 року війни між українським і польським підпіллям вже на території Галичини.

- Не цивільне населення?


- Головними учасниками війни на території Галичини були підпільні структури: АК і УПА, хоч теж не обійшлося без жакерії. Останні акти війни відіграно в липні 1944 року у Львові. 27 липня, коли німці вже відступили, а радянська влада ще не прийшла, поляки вирішили проголосити Львів польським містом.

Польські підпільники з червоно-білими пов'язками розпочали операцію "Буря", арештовували і розстрілювали потенційно небезпечних для них українців. Але дуже скоро радянська влада завдала поразки польським зусиллям.

Проте навіть із приходом спільного ворога польсько-українська війна не скінчилася. Після Другої світової вона перекинулася на Закерзоння - землі, населені українцями, а віддані Польщі.

І знову в силу вступили різні каталізатори. Це - пам'ять про акти взаємної агресії на Волині і Галичині, ненависть одних до других. Бажання СРСР ліквідувати український визвольний рух підсилило апетити поляків. Відповідно, на початку 1945 року польське антикомуністичне підпілля починає атаку проти українців Закерзоння.

Тоді у січні-березні знищено кілька сіл, серед них Павлокому, де нині стоїть пам'ятник. В квітні ж відбулися відплатні акції УПА, які змусили поляків піти на переговори і зупинили розростання війни між польським і українським підпіллям.

- І змогли зупинити цивільне населення?

- Так.

- А як вони це зробили?

- Я думаю, що в першу чергу через те, що структури польського і українського підпілля тут були значно сильнішими, ніж на інших територіях. По-друге, СРСР чітко проявив себе як спільний ворог і для українців, і для поляків. Власне, підписанням угоди травня 1945 року було поставлено крапку принаймні в війні між українським і польським підпільними рухами.

Але польсько-українська війна не припинилася, тому що у вересні 1945 року комуністичний польський уряд вирішує пришвидшити виїзд українців із Закерзоння. Згідно польсько-радянської угоди 1944 року українці мали залишити території Східної Польщі, а поляки - Західної України.

Добровільно люди не бажали переселятися, відповідно польська влада у вересні 1945 кидає армію на цивільне населення. У відповідь УПА оголошує акції масового спротиву. Так почалася боротьба між партизанами УПА і польським комуністичним військом, яка завершилася сумнозвісною акцією "Вісла" у 1947 році.

Строкату картину війни доповнює те, що українське і польське підпілля не просто мало переговори і перемир'я, а й навіть провели кілька спільних атак. Найвідоміша - штурм міста Грубешова у травні 1946 року проти польського комуністичного війська і НКВД.

Ця успішна операція показує, що люди, які воювали між собою, стріляли один в одного, були здатні переступити через упередження, через взаємно пролиту кров і об'єднатися хоча б перед спільним ворогом.

- В серпні заплановано відкриття пам'ятника загиблим українцям і полякам, за участі президентів Польщі і України. Здається, примирення двох народів відбувається, до того ж на державному рівні...

- Вшановувати пам'ять необхідно, але мова має йти про симетричні заходи. На жаль, така ідея серйозно і неодноразово порушена: до прикладу, вже два роки на території Польщі не можуть відкрити пам'ятник в Сагрині - українському селі, знищеному в березні 1944 року вояками Армії Крайової.

Планувалася участь президентів Ющенка і Качинського, але так нічого і відбулося. Отже, симетрії поки що в цих вшануваннях, як це не прикро, немає.

- Формулу "Вибачаємо і просимо вибачення" використовували Кучма і Ющенко, тепер те саме робить Янукович. Чи правильні ці дії?

- Я не знаю, чи правильна ця формула.

- Примирення ж треба якось шукати?

- Примирення можливе і потрібне через пізнання правди, історичних фактів, а не міфів чи фальсифікацій. Я не знаю, чи ми маємо право говорити від імені тих людей, які брали участь в цій війні, що ми пробачаємо, чи що ми просимо вибачення. Це не наша з вами війна, це війна попередніх поколінь.

Ми повинні вивчити цю проблему, зрозуміти її. Але ми не маємо права говорити від їх імені, оцінювати їх з висоти свого становища. Наше завдання зараз - спокійно знайти справжні причини протистояння, бо тільки тоді ми зможемо убезпечитися від його повторення.

Якщо ж будемо шукати якісь міфічні або політично зручні для однієї чи другої сторони відповіді, то ніколи не дізнаємося правдивих мотивів, які штовхали українців і поляків на взаємне вбивство.

- Кого варто читати з істориків про Волинь?

- Наразі єдина серйозна робота, яка з'явилася, - це Ігоря Ільюшина, що була опублікована десь два роки тому у видавничому домі Києво-Могилянської Академії - "Українська Повстанська армія і Армія Крайова: протистояння в Західній Україні 1939-1945 рр.". Є цікаві публікації Юрія Шаповала, Івана Патриляка, Леоніда Зашкільняка, Ярослава Дашкевича.

Сподіваюся, незабаром ви зможете почитати і мою книжку - "Друга польсько-українська війна 1942-1947 рр." Для мене важливо було показати, що все, що відбувалося, мало свою внутрішню логіку, закономірність, часто абсолютну симетричність у використовуваних методах та інструментах. Це була війна від 1942 до 1947 року, друга в ХХ столітті між українцями і поляками після 1918-го.

Також Центр досліджень визвольного руху у вересні видає упорядкований мною двотомник документів українського підпілля про цю війну.

- Що за архіви використовувались?

- Архів СБУ, де дуже багато польських і українських документів, а також велика частина документів з архіву Миколи Лебедя, частина якого в Гарварді, а частина - в Центрі досліджень визвольного руху.

Це надзвичайно цікаві документи, це протоколи про знищення Армією Крайовою українських сіл в березні 1944 р., протоколи допитів членів польського підпілля Службою безпеки ОУН, звіти українського і польського підпілля, радянські документи, документи радянських партизанів, які доповідали про ситуацію на Західній Україні.

Документи, що публікуватимуться вперше і досі не використовувалися дослідниками, скорелюють уявлення про польсько-український конфлікт, і, сподіваюсь, підтвердять мою концепцію, що це була друга польсько-українська війна.

Павло Солодько, редактор "Історичної Правди"

Джерело: Історична правда


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Чт Лип 21, 2011 1:58 pm

Знищення в’язнів у Луцькій тюрмі. 70 років бійні НКВД

Автор — Леся Бондарук

У часи незалежності України щороку 23 червня вулицями Луцька йде жалібна процесія. Із квітами та вінками у ній найбільше сивочолих людей, проте кожного року приєднується чимало молоді. 70 років уже віддаляють нас від того пекельного дня...

"Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може!" На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Торохкотіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гаряче-червоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх.

Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливсти Стир і зникнути з очей катів.

Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих.

Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову - трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: "Якщо куля не влучила, то трупи задушать..."

Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам.

Саме під час такого передсмертного волання поранених, над нами з'явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: "Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!"

Ці моторошні спогади про розстріл у Луцькій тюрмі написав Микола Куделя, якого Бог дивом врятував, щоб він проніс цю правду через усе своє життя.

Із початку 1940-го року на Волині розпочалися масові депортації, арешти, вбивства. До Луцька звозили "неугодних" з усіх куточків Волині.

Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в'язниці утримувалося 2 117 ув'язнених. Серед них - патріотично налаштована молодь, активісти Організації українських націоналістів, священнослужителі, представники наукової та творчої інтелігенції. Усіх їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів.

22 червня приблизно о 14.00 Луцька тюрма була піддана бомбардуванню з ворожих німецьких літаків. Після закінчення бомбардування в'язні вчинили бунт. Але утекти пощастило одиницям. Навздогін утікачам були вислані наряди НКВС, які розстрілювали їх на місці або повертали до тюрми.

Сержант держбезпеки Стан та інші працівники НКВД у доповідних записках начальнику тюремного відділення управління НКВД по Волинській області зазначали, що 23 червня 1941 року в зв'язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малоліток, "указників" та засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решта ув'язнених чисельністю до 2000 осіб була розстріляна на території Луцької в'язниці.

Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.

Розстріли здійснені на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.

Розстрілювались не тільки особи, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджені до позбавлення волі, та ті, щодо яких тільки розпочалося слідство.

Усю ніч і до самого ранку 23 червня, поки німці не увійшли в місто, в Луцькій тюрмі розстрілювали арештантів, поспіхом прибирали їхні тіла.

"Мы немедленно приступили к уборке трупов. Все трупы 70 с лишним осужденных к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и место на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после этого все эти места посыпаны известью...", - із рапорта сержанта Стана начальству.

Земля і стіни тюрми були просякнуті кров'ю. У Луцькій тюрмі розстріляно понад 2000 тисячі мешканців сорока міст і сіл Волині. У в'язниці залишалося ще 625 живих людей.

За що? За Україну!

Масові репресії, що охопили більшість населення західноукраїнських областей, насильницька колективізація породжували антикомуністичні настрої серед населення, яке йшло в Організацію українських націоналістів і піднімалося на боротьбу за Українську самостійну соборну державу.

Поява ОУН (а згодом і УПА) на політичній арені України була закономірним наслідком поразки національно-визвольних змагань перших десятиліть ХХ ст., чергового поневолення України іноземними державами, актуалізації українського питання у політиці країн Європи напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, а у зв'язку з цим - активізації боротьби за державну незалежність та соборність України.

Період із вересня 1939 р. до червня 1941 р. супроводжувався утворенням достатньо потужної підпільної організації ОУН. За відомостями з архівних документів Волинського проводу ОУН, націоналісти розпочали підготовку до повстання, яку мали завершити до весни або літа 1941 р.

Керівник обласної екзекутиви ОУН Іван Скоп'юк отримав завдання посилити військову підготовку серед всіх членів ОУН, сформувати бойові групи. До 20 березня 1940 р. в Україну перебазувалася частина провідних кадрів ОУН, які на місці мали визначити прерогативи організаційної роботи на найближче майбутнє.

Передислокація керівників підпілля до УРСР стала результатом рішень, прийнятих Революційним проводом ОУН на нараді 10 березня 1940 р. Планувалося, що новоприбулі кадри стануть організаторами штабів національного повстання на Галичині та Волині.

Занепокоєні помітною активізацією ОУН та підігріті повідомленнями від своєї закордонної агентури про підготовку націоналістами загального повстання на квітень-травень 1940 р., радянські спецслужби провели масові арешти всіх запідозрених у причетності до підпілля.

Найсильніші удари були нанесені осередкам ОУН у Львові, Тернопільській, Рівненській і Волинській областях. До тюрем потрапило 658 оунівців, з них шестеро членів Крайової Екзекутиви, члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу.

Ці "успіхи" НКВД пояснювалися насамперед майже повальними арештами серед суспільно активної молоді, зокрема серед осіб, які згідно з наказом командування НКВД СРСР від 11 жовтня 1939 р. "Про введення єдиної системи обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розвідкою" підлягали спецреєстрації.

До "ворогів радянського ладу" належали всі колишні члени діючих за часів панування Польщі легальних партій, національних, релігійних і молодіжних організацій, раніше засуджені радянською владою, та члени сімей розстріляних більшовиками "контрреволюціонерів", громадяни, які мали родичів за кордоном та інші.

Функціонування тюрем визначалось наказами НКВД СРСР від 11 грудня 1939 р. та НКВС УРСР від 25 грудня 1939 р. "Про оголошення штатів загальних в'язниць НКВД СРСР". Зокрема, станом на квітень 1941 р. в УРСР було 62 в'язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні.

Ховаючись за тезою про "загострення класової боротьби" органи НКВД розгорнули в західних областях широкомасштабні заходи з їх "ізоляції", що супроводжувалися арештами, розстрілами, виселеннями за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками.

У 1939 році, відступаючи перед гітлерівськими нацистами, поляки просто лишили тюрми так, як вони були, внаслідок чого багато політичних в'язнів того часу змогли врятуватися. Відступаюча у 1941 році радянська влада знищувала своїх в'язнів у Луцьку, Тернополі, Львові, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківськ), Дубно, Ковелі - у 35 містах, що становить понад 20 тисяч осіб розстріляних.

Пам'ять і пересторога

Колишній в'язень Луцької тюрми Іван Гедз згадує, що прийшовши в Луцьк, німці від побаченого остовпіли:

"Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за убитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили... Тих в'язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували".

За кілька днів, коли позиції німців у Луцьку зміцнилися, вони дозволили пройти до кривавих тюремних ям.

"Від Троїцького собору люди, чиїх родичів розстріляли, із більше ніж 70 священиками пройшли процесією до в'язниці. Там відправили панахиду і поклали вінки", - розповідає лучанка Надія Кліщук.

Була створена комісія, яка в липні 1941 року за допомогою громадськості Волині зробила насип над могилами, обклала їх дерном, встановила дубові хрести-фігури, обгородила низенькою огорожею, встановила таблички з написами, де вказувалась кількість похованих в'язнів - відповідно 1200, 800, 300, 1800.

З ініціативи комісії в останню неділю серпня 1941 року відбувся офіційний похорон, покладання вінків і відправа панахиди. Це була остання панахида на цьому місці до 1991 року, коли з ініціативи громадськості в трьох місцях, де були поховані в'язні, встановили пам'ятні знаки та меморіальні дошки.

Після визволення Луцька в 1944 році тюрма знову використовувалась радянською владою за призначенням до 1958 року. Микола Куделя у своїй книзі посилається на розповідь І. Мануйлика, який в 1944 році був в'язнем Луцької тюрми, бачив ці могили і був свідком того, як за наказом енкаведистів на чотирьох могилах хрести-фігури були зрізані, а могили зрівняні з землею і заасфальтовані.

Після переобладнання у приміщенні Луцької тюрми до 1998-го розміщувалося музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилась пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці засновано монастир Різдва Христового. Для облаштування церкви виділили три невеликі кімнати, а перша літургія відбулася 18 грудня 2001 року.

Восени 2009 року на території Луцької тюрми розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в'язнів, розстріляних 22-23 червня 1941 року, які здійснювало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій "Доля".

Проведенню ексгумації передували тривалі дослідження, пошукові заходи, збір свідчень очевидців тих подій. Начальник відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради, який був одним з ініціаторів розкопок, Сергій Годлевський зазначив:

"У ході розслідування фахівці опрацювали книгу спогадів колишнього в'язня Миколи Куделі "Під мурами Луцької тюрми", звіт про археологічне дослідження під керівництвом Святослава Терського, яке провели ще у 1991 році. Також організували приїзд свідка тих трагічних подій Григорія Покотила, який дав свідчення у прокуратурі Луцька, вивчили архівні документи.

Нині відомо про чотири масові могили на території Луцької тюрми та численні поодинокі поховання. Окремі відомості нам подала обласна прокуратура, адже в липні 1989 року там порушили за заявами громадян кримінальну справу за фактом розстрілу в'язнів Луцької тюрми.

Серед інших "речових доказів" справи - фотографія, що зображує мітинг на подвір'ї тюрми у червні 1941 року, під час якого там було поставлено хрест".

Ексгумаційні роботи у червні 2010 року були припинені, їх продовження планується у квітні 2012 року. У зазначених місцях масових поховань не було віднайдено. Пошукова група в одному місці знайшла окремі людські кістки, що дозволяє стверджувати, що у післявоєнний час поховання могло бути було знищене, а остеологічні залишки вибрані і вивезені у невідомому напрямі.

В іншому місці було виявлено масове захоронення загальною кількістю 281 чоловік. За словами С. Годлевського, експертиза підтвердила, що рештки належать радянським військовополоненим, які перебували в нацистському концтаборі в Луцьку і загинули на початку 1942 року від виснаження і хвороб. 22 червня 2010 відбулося перепоховання цих тіл на Гнідавській гірці в Луцьку.

Леся БОНДАРУК, кандидат історичних наук, спеціально для ІП

Джерело: Історична правда

Додано 20.07.2011

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Сб Вер 17, 2011 1:45 am



Холмщина, Волинь, Галичина, Закерзоння — території, де під час і після Другої світової війни палахкотіло польсько-українське протистояння. Криваве доміно маловідомої війни між поляками і українцями у 1942—1947 роках розкривають невідомі документи українського підпілля.

Селянська жакерія та інформаційна війна, фронтові бої між підпільними арміями і спільні операції колишніх ворогів, Волинь-1943 і акція «Вісла»-1947, переговори щодо перемир’я і торги за лінію кордону…

Центр досліджень визвольного руху спільно з Видавничим домом «Києво-Могилянська академія» та Львівським національним університетом імені І. Франка презентує нове дослідження Володимира В’ятровича та двотомне зібрання невідомих раніше документів про польсько-українські стосунки 1942—1947 років: звіти мережі ОУН та відділів УПА, інструкції та накази визвольного руху, протоколи Служби безпеки ОУН.


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Громенко на тему Сб Вер 17, 2011 1:47 am



Чому зраджували і чи зраджували? Чому ставали героями і чи справді були ними? Радянський Союз розпався чи був зруйнований? Чому «всесильний КГБ» не втримав влади?

Відповіді на ці питання десятиліттями ховали під грифами «Секретно». Сьогодні ж Володимир В’ятрович, який розсекретив архіви КГБ, розповідає про таємниці української історії:

• глобальні інформаційні війни ХХ століття;

• люди, які кидали виклик системі;

• щоденне життя таємних органів: фальсифікації, оперативні розробки, агентурні операції;

• механізми депортацій та нутрощі тюремної системи;

• поразка переможців — СРСР проти УПА;

• справжні причини Чорнобильської катастрофи;

• агонія спецслужби в останні дні СРСР.

Історик оприлюднює раніше недоступні заведені «органами» справи та таємні звіти КГБ керівництву партії.


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Геноцид українців - поляками, німцями та совєтами

Створювати по Спонсируемый контент Сьогодні в 3:34 am


Спонсируемый контент


На початок Донизу

Попередня тема Наступна тема На початок


 
Права доступу до цього форуму
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі