Микола Сціборський та "націократія" - рекомендовано до прочитання.

Попередня тема Наступна тема Донизу

Микола Сціборський та "націократія" - рекомендовано до прочитання.

Створювати по Громенко на тему Вт Серп 31, 2010 4:36 am

«Націократія» Миколи Сціборського і «третій шлях» України


Максим ВІХРОВ (Луганськ)

Майбутнє зажди належить тим, хто його будує.
У інших його просто немає.
Павло Штепа



Створення проекту майбутнього України – чи не найоголовніше завдання, що стоїть перед українською нацією. 17 років тому ми відмовилися від соціалістичної моделі розвитку. Сьогодні Україна обрала курс на євроінтеграцію і демократизацію, фактично – на побудову капіталістичного суспільства. Однак, криза лібералізму все частіше стає предметом дискусій науковців, політиків і економістів, активізуючи пошуки так званого «третього шляху» для України. Одним із його варіантів є солідаризм. На жаль, солідаризм найчастіше пов’язується з іменами лише західних мислителів (француза Селестена Бугле, німця Гайнріха Пеша та ін.), а українські солідаристичні концепції залишаються поза увагою. Однією із таких є націократична концепція Миколи Орестовича Сціборського.

Сьогодні інтелектуальна спадщина Сціборського практично не вивчається. Короткий огляд ідей Сціборського і його біографії міститься у книзі Р. Коваля «Багряні жнива української революції» [1], Б. Червака «Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети» [2]. В основному ж Сціборський згадується як другорядна фігура в українському націоналистичному русі середини ХХ ст. Його ідеї дискутуються переважно в націоналістичному інтелектуальному середовищі, хоча, безперечно, заслуговують на увагу ширшого загалу.

Життєвий шлях Миколи Сціборського – шлях солдата і політика. У вісімнадцять років він вступив до російської армії і під час Другої світової війни отримав за особистий героїзм три ордени і Георгіївський хрест. У 1917 році Сціборський очолив новостворену автономну українську частину, але потрапивши під газову атаку, демобілізувався інвалідом. Після демобілізації вступив до військ Центральної Ради. Неприємно вражений недієздатністю Центральної Ради, Сціборський вітав режим Скоропадського. Але після підписання Гетьманом грамоти про федеративний зв’язок з небільшовицькою Росією, Сціборський став до лав Армії УНР. У 1924 він закінчив службу старшим ад’ютантом штабу Окремої кінної дивізії і вступив до Господарської академії в Подєбарах, отримавши у 1929 році диплом інженера-економіста.

З 1927 Сціборський входив до Проводу українських націоналістів (ПУН) і з 1928 по 1934 редагував у Празі журнал «Розбудова нації» - ідеологічний орган ПУН. У 1929 р. був делегатом 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, де його було обрано першим заступником голови ПУНу [2]. Після розколу ОУН Сціборський залишився на боці Мельника, бо належав до більш поміркованих націоналістів старшого покоління. У 1941 році Сціборський повертається з еміграції на Україну в якості референта пропаганди ПУНу, але 30 серпня, у його рідному Житомирі, його життя обірвалося внаслідок збройного нападу. [2]

Сціборський залишився в історії як діяч українського націоналістичного руху, однак найціннішим його спадком є соціально-філософський трактат «Націократія», написаний 1935 року. «Націократія» - це реакція на кризу європейської політичної думки, що не спромоглася відвернути Першу світову війну. В цій війні зійшли нанівець гуманістичні традиції Європи. «Наша повоєнна епоха позначається великими катаклізмами в житті культурних народів. Людство, ніби втративши попередні означені шляхи своїх прямувань, силкується їх віднайти в хуртовині боротьби, соціяльних антагонізмів і заворушень. Йде переоцінка всіх тих вартостей, то донедавна вважалися незрушимими...» - написав Сціборський на перших сторінках «Націократії»[3].

«Націократія» була також реакцією Сціборського на неспроможність української еліти зорганізувати результативну боротьбу, ставши на чолі визвольного руху. Після Лютневої революції 1917 року ані Центральна Рада, ані Гетьманат Скоропадського, ані Директорія не змогли стати загальноукраїнською силою і об’єднати навколо себе всі верстви українців у боротьбі за майбутнє. Сціборський, як активний і небайдужий учасник національно-визвольних замагань, зрозумів неспроможність тодішніх українських сил стати провідниками українського народу і це розчарування (чи прозріння?) знайшло відображення на сторінках «Націократії». В ній, окрім власне солідаристичної («націократичної») концепції, автор проводить аналіз панівних на той час суспільно-політичних ідеологій: демократії, соціалізму, комунізму і фашизму. Розглядаючи їх, Сціборський виявляє їхні внутрішні хиби і, виходячи з цього, обгрунтовує новий проект українського майбутнього – націократію.

Першим об’єктом аналізу Сціборського є демократія і капіталізм, що зазнають різкої критики з боку автора. На це треба звернути особливу увагу, оскільки сьогодні Україна намагається просуватися шляхом демократизації усії сфер суспільного життя: економіки, політики, культури. До того ж, чи не більшість провідних українських політиків ставляться до демократії та лібералізму абсолютно беззастережно.

На думку Сціборського, демократія і капіталізм нерозривно пов’язані між собою: капіталізм неможливий без демократії, але й сама демократія знаходить у капіталізмі «джерело своїх розвоєвих сил» [3]. Однак капіталізм швидко стає джерелом «соціяльного поневолення робітництва і жорстокого визиску його праці» і цим порушує проголошувані демократією принципи свободи та рівності: «Політична демократія, сподіваючись найти в капіталізмі союзника... ґрунтовно на цьому завелася. Бо капіталістична система шкереберть опрокидувала і уневажила ці ідеї, запроваджуючи в житті нерівність, без¬правність і антагонізми» [3]. У цьому полягає найглибше і найгостріше протирічча демократії і капіталізму. Сьогоді різні мислителі й аналітики сходяться в тому, що капіталізм і демократія на практиці заперечують одне одного. Ця думка, хоча і виглядає оригінальною, насправді зовсім не нова. Так, Платон, аналізуючи типи державного устрою, писав, що «тимократія» закономірно вироджується у олігархію, де «біля влади стоять багаті, а бідняки не беруть участі в управлінні», внаслідок «накопичення золота у коморах приватних персон», які, шукаючи застосування своїм багатствам, «перетлумачують закони, мало рахуючись із ними»[4].

Політичний устрій демократії, заснований на засадах виборного представництва, на думку Сціборського, не має історичної перспективи. Зігравши на початковому етапі позитивну роль, парламентаризм згодом стає ареною і засобом боротьби економічних та класових інтересів різних соціальних груп. Це, в свою чергу, призодить до внутрішнього розкладу парламентаризму. «В стремлінню здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією... Ці методи профанують і викривлюють значіння самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за “святе святих” свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народніх мас з одною метою: “вибити” з них побільше голосів за кандидата даної партії...» - пише Сціборський[3]. Слушність і влучність цього зауваження підтверджує, перш за все, перманентна парламентська криза в Україні, що повністю підпадає під наведений опис. Отже, висновок Сціборського щодо демократії є однозначним: вона неспроможна творити авторитетну владу і непристосована до довготривалих проектів, особливо в кризових умовах.

Наступним об’єктом аналізу Сціборського є соціалізм та комунізм. В наш час певна частина українців відчуває ностальгію за соціалістичним радянським минулим, вбачаючи в соціалізмові, а іноді – навіть в реставрації СРСР, шлях до вирішення соціально-економічних проблем сьогодення.

На думку Сціборського, лібреалізм і соціалізм мають прямий генетичний зв’зок і соціалістичне світосприйняття глибоко укорінене в раціоналістичності капіталізму. Капіталізм і марксизм "ріднить матеріалістичний світогляд... обидва вони ставлять в центр світу техніку, науку, виробництво, "прибутковість" і "споживання" і вони обидва "одержимі економікою" – писав італійсьий філософ Юліус Евола [5].

Принципову ж розбіжність між соціалізмом та лібералізмом Сціборський вбачав у поглядах на людину. Демократія, висуваючи гасла економічної та політичної свободи, спирається на віру в досконалість людської природи. В її основі лежить переконання, що вільне суспільство само буде рухатися шляхом прогресу і вдосконалення. Соціалізм же, навпаки, розуміє суспільство як "арену безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин". Рівність і братерство не можуть встановитися самі собою - єдиним шляхом до їх встановлення є соціальна революція.

Успіх соціалізму Сціборський пояснює тим, що маси сприймали його поверхові гасла, не заглиблюючись в їх філософську основу: "сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середняком їх деморалізації"[3]. Оголошуючи війну соціалізмові, Сціборський наголошує, що це є "війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства"[3]. За таким поетичним діагнозом криється глибоке розуміння (влучна здогадка?) обмеженості марксистської доктрини, яка зводила духовність та культуру до придатку економічного «базиса».

Логічним продовженням і практичним завершенням" соціалізму є комунізм. Сціборський, піддаючи комунізм нищівній критиці, відзначав: російські більшовики були «аскетами-містиками», що керувалися не стільки науковою теорією Маркса, скільки суто ідеалістичним натхненням і запалом [3]. В свою чергу, більшовицьке натхнення живилося схильністю російського національного характеру до месіанства. Комуністична ідеологія з її планом світової революції сполучилася з "шуканнями... абсолютної “правди всіх правд». Російське месіанство Сціборський бачить хворобливим та неконструктивним - "духовою патологією"[3].

Своєрідною реакцією на раціоналізм лібералізму і соціалізму Сціборський вважає фашизм. Якщо демократія розглядає націю як механічне згуртування індивідів, то фашизм вважає її насамперед духовною та історичною спільністю, основним чинником розвитку і поступу якої є її колективна воля. Приймаючи націю за найвищу цінність, фашизм висуває гасло національної солідарності і верховенства держави над суспільними групами, класами або окремими індивідами, від яких вимагається необмежена лояльність державі. "Фашистська концепція держави антиіндивідуалістична; фашизм визнає індивіда, оскільки він співпадає з державою, що представляє універсальну свідомість і волю людини в її історичному існуванні" - читаємо ми у "Доктрині фашизму" Мусоліні [6].

Фашизм, на думку Сціборського, стоїть на правильних підвалинах органічності нації, але крайній централізм державного устрою є шкідливим для її розвитку. Сціборський виходить з того, що політичний устрій визначається доцільністю з огляду на конкретні історичні умови. Фашизм же догматизує державну диктатуру, перетворюючи її на самоціль. Однак, концентрація усієї повноти влади в руках провідної верстви є запереченням творчих спроможностей суспільства. Концепція Сціборського відзначається виваженим підходом до проблеми відносин еліти і мас. Він вважає еліту носієм певної ідеї, мети, а народ - середовищем, в якому "наростають і акумулюються збірні будуючі потенції" і народжується творча індивідуальність, а перекручення в той чи інший бік викликають негативні наслідки і гальмують суспільний розвиток.

На основі аналізу згадуваних вище ідеологій, Сціборський вибудовує свій проект майбутнього України – націократію. Філософським підгрунтям націократії є уявлення про націю як органічну, але диференційовану спільність. Нація для Сціборського – це найвища форма людського співжиття. Виходячи з цього, вона є абсолютною, насамперед духовною цінністю. Важливо зазначити, що Сціборський розумів націю не стільки як етнічно та культурно гомогенну групу, що проживає на певній історичній території, скільки як духовну спільноту. Визначальною ознакою нації, за Сціборським, є відчуття комплементарності і розуміння спільного майбутнього. Український мислитель вважає «головними підставами й двигунами життя нації... її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби»[3]. Етнічна ж спільність не подається як єдина основа нації. Однак, відкидати етнічний фактор абсолютно неможливо, що було докладно висвітлено Мироном-Орликом (також видатним теоретиком українського націоналізму) в роботі «Ідея і чин України», в якій він також розвивав націократичну концепцію.

За Сціборським, в ході історичного розвитку нація набуває все більш складної внутрішньої структури. Це є наслідком поглибленням поділу праці, що супроводжує науково-технічний прогрес. Утворюються класи, соціальні групи, різниця між якими дедали поглиблюється, виходячи за межі суто професійних відмінностей у культурну та політичну площину. Зростаюча диференціація потребує дедалі більших зусиль і можливостей щодо координації соціальної системи та гармонізації суспільних відносин. Національна держава покликана реалізовувати та зберігати органічність нації, виступаючи у ролі керманича, захисника та арбітра всіх внутрішніх протиріч. Поряд з цим, держава постає реалізацією нації як суб’єкта міжнародної політики – недержавна нація не відіграє самостійної ролі і приречена на підлеглість та другорядність [3].

Для Сціборського світ був ареною постійної непримиреної боротьби націй за домінування, а мирне співіснування держав – тимчасовим відхиленням або тактичним ходом у протистоянні. З цього випливає сприйняття держави як другого, поряд із самою нацією, абсолюту – «святої святих» національної спільноти. На жаль, Сціборський не дійшов до думки про солідарність як основу здорових міжнародних відносин, створивши солідаризм «для внутрішнього вжитку», не поширивши його принципи назовні. На мою думку, це є однією з основних вад проекту Сціборського, але причиною її є тодішній стан європейської суспільної думки, в контексті якої перебував український мислитель, і історичної ситуації.

Націократичний проект Сціборського грунтується на «трьох китах», якими є націоналізм, економічний солідаризм і авторитаризм. Націоналізм уособлює в собі духовну єдність індивідів, згрунтовану на національних почуттях.

Економічний солідаризм підводить під національну солідарність відповідний економічний устрій – державний синдикалізм. Синдикалізм – це об’єднання людей за принципом їхньої професійно-господарської спеціалізації для охорони своїх професійних інтересів. Синдикалізм перетворює окремі соціальні групи, об’єднані в синдикати, в функціональні частини національно-державного організму – так, як розподіл праці, породжуючи диференціацію, водночас сприяє розвитку солідарності. Фактично, Сціборський ретранслює ідею Дюркгайма про зв’язок розподілу праці і соціальної солідарності [7, с. 334]. Крім того, український мислитель збігається з Дюркгаймом у розумінні необхідності створення професійних груп (синдикатів) задля впроваждення нових форм соціальної регуляції. В основі синдикалізму націократії лежить сприйняття членів суспільства в якості виробників певних матеріальних та духовних цінностей – соціальна роль індивіда або групи визначається їхньою виробничою функцією.

Гармонізацію приватних, синдикальних і національних інтересів буде забезпечувати держава. Державний контроль, за Сціборським, має розповсюджуватися на провідні галузі економіки: війського-промисловий комплекс, важка промисловість, транспорт тощо. Нижчий рівень усупільнення, муніципалізація, передбачатиме контроль над комунальним господарством: електростанціями, системою водозабезпечення тощо. Державній регуляції підлягатиме цінова політика та певні сфери торгівлі. Всі інші галузі економіки будуть сферою приватної ініціативи [3].

Націократія є республіканська» - читаємо у Сціборського [3]. При цьому, націократія відкидає партійну систему, заміняючи партії синдикатами, об'єднаними у Всеукраїнській Господарській Раді – дорадчому органі при законодавчій і виконавчій владі. В той же час, націократія не уподібнюється тоталітарній державі. Осередками демократії і «громадської творчості» є ті ж синдикати і органи місцевої самоуправи.

За адміністративним розподілом, націократія тяжіє до федералізму. Україна, на думку Сціборського, має бути розподілена на краї, що матимуть власні Крєві Ради і уряди. Ці органи будуть формуватися шляхом «прямого, загального, рівного й таємного голосування». Представниками державного уряду у краях будуть будуть так звані «краєві начальники», які очолюватимуть місцеву державну адміністрацію і обіматимуть посади Голів Краєвих Рад, пов’язуючи тим самим три елементи державного управління: уряд, «громадську самодіяльність» і контроль над нею.

Загальнодержавна законодавча влада буде втілюватися в діяльності Державної Ради, члени якої будуть обиратися шляхом голосування. Висувати кандидатів будуть синдикати і Господарські ради виборчих округів, а у голосуванні буде брати участь населення відповідного округу. Завданням голови держави буде координування дій законодавчої та виконавчої гілок влади, усуваючи можливі протиріччя між ними. Судова влада буде стояти на сторожі законності і конституційності. Таким чином, націократія, зберігаючи принцип виборності влади і розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, буде безпартійною політичною системою. В націократії буде реалізовуватися принцип органічного сполучення повноважень загальнонаціональних та місцевих органів влади. Наявність краєвих урядів та виборність влади забезпечуватимуть достатній рівень децентралізації влади, щоб запобігти скочуванню до диктатури, а державне представництво і контроль на місцях забезпечуватимуть координованість загальнонаціонаьних і регіональних інтересів. За словами Сіборського, «Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націократії як режиму панування цілої нації у власній державі»[3].

Практична цінність націократичної концепції Миколи Сціборського полягає в тому, що автор намагався відвернути українську еліту (принаймні її націоналістичну частину) від сприйняття майбутнього України лише в координатах «соціалізм-капіталізм». Викриваючи їхню генетичну спорідненість, Сціборський доводив, що вибір між соціалізмом та капіталізмом – це, фактично, «вибір без вибору». Слушність цієї перестороги підтверджується і сучасними дослідниками. Так, в 1980 р. американський соціолог О. Тофлер писав, що і соціалізм в СРСР, і капіталізм у США є ні чим іншим, як різновидами-модифікаціями однієї і тієї ж індустріальної ідеології [8]. Індустріальна епоха завершується, і ані ностальгічне замилування соціалістичним минулим, ані довірливе прагнення попасти в «європейську сім’ю» ліберально-капіталістичних режимів не можуть дати відповіді на виклики сьогодення. Сціборський, проголошуючи у 1935 р. соціальну солідарність основою побудови суспільства і держави, був набагато далекогляднішим і проникливішим, ніж сучасні апологети лібералістичних або соціалістичних ідей.

Щоб зрозуміти значення націократії, треба дати відповідь на питання: чим є солідарність – самоціллю чи технологією досягнення якоїсь іншої мети? В концепції Сціборського солідарність – це необхідна умова здоров’я нації, її єдності і спроможності творити своє майбутнє. Реалізація проекту мабутнього України є функцією, що сформувала орган – націократичну концепцію. Практично одночасно зі Сціборським іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що сутність нації, перш за все, полягає в участі в національному проекті і стимульованій цим згуртованості. «Державна міць народжується з самочинної і глибинної згуртованості «підданих», а не з спільності мови чи походження - констатує Ортега-і-Гассет [9, c. 167].

Сама по собі солідарність в її націократичному чи іншому втіленні – не самоціль, але вона є підгрунтям реалізації національного проекту. А яким саме буде український проект, якою буде модерна «національна ідея» України – питання відкрите.



--------------------------------------------------------------------------------

ЛІТЕРАТУРА
1.Роман Коваль. Багряні жнива Української революції. http://ukrlife.org/main/evshan/zhnyva94.htm
2.Червак Богдан. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1996.– 40 с.
3.Сціборський Микола. Націократія. http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm
4.Платон. Государство. http://www.philosophy.ru/library/plato/01/resp8.htm
5.Эвола Юлиус. Люди и руины. http://traditionallib.narod.ru/slovo/traditio/evola/evola06.htm
6.Бенито Муссолини. Доктрина фашизма. http://traditionallib.narod.ru/delo/politic/fash/mussol01.htm
7.История теоретической социологии. В 4-х т. Т. 1. / Ответ. ред. И составитель Ю. Н. Давыдов. – М.: Изд-во «Канон+» ОИ «Реабилитация», 2002. – 496 с.
8.Тоффлер Элвин. Третья волна. http://www.tomsk.ru/Books/Toffler/thirdw.htm
9. Ортега-и-Гассет, Х. Восстание масс: [сб.: Пер. с. исп.]/Х. Ортега-и-Гассет. – М.: АСТ: Ермак, 2005. – 269 с.


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Попередня тема Наступна тема На початок


 
Права доступу до цього форуму
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі