Статті

Попередня тема Наступна тема Донизу

Статті

Створювати по Громенко на тему Пн Бер 15, 2010 12:21 am

Ця тема - для публікації статей та стислих аналітичних матеріалів про ОУН та УПА, видатних діячів українського націоналістичного руху.


Востаннє редаговано Громенко (Нд Черв 13, 2010 11:40 pm); всього редаговано 1 раз

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

"Если бы Шухевич был евреем"

Створювати по Громенко на тему Пн Бер 15, 2010 12:54 am

Дуже люблю цю статтю:
----

Если б Шухевич был евреем…
Колонка для журнала "Корреспондент"

Полку высказавшихся по щекотливой теме «Роман Шухевич – герой или коллаборационист?» прибыло. Анна Азари, посол Израиля в России, еще недавно исполнявшая эту ответственную миссию в Киеве, выразила надежду, что «такие события, как награждение [президентом Виктором Ющенко] Шухевича, не повторятся… если говорить кратко, мы очень плохо относимся к этому».

Это уже не первый случай, когда представители истеблишмента страны, где «на четверть бывший наш народ», крайне негативно оценивают попытки главы государства расставить недостающие точки над «і» в трактовке ряда «чёрных» и «белых» пятен отечественной истории. И эта однозначность несколько удивляет.

Что в истории Израиля нет своих Бандер и Шухевичей, отчаянных героев-фанатиков, положивших свои и, само собой, чужие жизни на алтарь восстановления государства? Есть, конечно. Грубо говоря, текст провозглашённой 14 мая 1948-го Декларации независимости написан кровью сотен британских военных и чиновников, не говоря уже о тысячах коренных арабских жителей Палестины. И это не преувеличение. Но никому в голову не приходит отказать отцам-основателям в праве быть внесёнными в святцы.

Напрашиваются биографические параллели. Генерал УПА Тарас Чупрынка был в юности членом военизированного скаутского объединения «Пласт», а премьер Менахем Бегин – активистом молодёжного боевого союза «Бейтар». Мечтой первого была независимая Украина «від Сяну аж по Кавказ», как писал националист Микола Михновский. Второй грезил о восстановлении Эрец-Исраэль по проекту его кумира Владимира Жаботинского. Идеолог сионизма, одессит по происхождению, призывал юношей «владеть кулаком и палкой, маршировать и ползать, трудиться, быть опрятным, презирать любые формы разгильдяйства, уважать женщину, старика, молитву, демократию». Чем не наказ украинским «пластунам»?..

Обвинённый в принадлежности к ОУН Шухевич прошёл через польские тюрьмы, «бейтаровец» Бегин – через каторжные лагеря ГУЛАГа. Оба вышли на свободу благодаря Второй мировой. Украинец сразу же ушёл в подполье ОУН, еврей – в польскую армию генерала Андерса, формировавшуюся на территории СССР. Судьба ему подготовила подарок: его часть перебросили на Ближний Восток, в Иорданию. В 1942-м он уже на Земле Обетованной – командир подпольной боевой организации «Иргун цваи леуми» («Эцел»), ставящей своей целью освободить территорию Палестины от британской колониальной администрации, одновременно «зачистив» её и от явно враждебного арабского населения. В том же году Роман Шухевич принимает командование отрядами Украинской Повстанческой армии, также объявившей войну на два фронта – против советских и немецких оккупантов. Оба наших героя находятся в розыске, пользуются фальшивыми документами, меняют внешность…

Последние годы жизни генерал-хорунжего УПА как на ладони – участие в демократизации ОУН, создание многопартийного предпарламента – Украинской Головной Вызвольной Рады, отчаянное сопротивление врагу в родных карпатских лесах, смерть при попытке вырваться из окружения 5 марта 1950 года.

Борцы за Израиль отдавали предпочтение точечным актам террора. 21 июля 1946 года члены «Эцеля» заложили взрывчатку в иерусалимской гостинице King David, где располагался штаб британской администрации. Адская машина унесла жизнь почти 100 человек, около двух сотен были ранены. Маргарет Тэтчер даже спустя тридцать лет после трагедии заявила, что никогда не подаст руки «убийце английских солдат» Бегину… Тогда погибли 28 подданных короля, 17 евреев, арабский персонал отеля, а также иностранные туристы. Боевики «гуманно» предупредили о взрыве за 25 минут. Впрочем, о жертвах сильно не переживали – шла священная война за свободу, цель оправдывала средства.

Стоит также вспомнить катастрофу деревни Дейр Яссин, где 9 апреля 1948-го боевиками, подчинявшиеся будущим израильским премьер-министрам Менахему Бегину и Ицхаку Шамиру, было убито больше сотни арабов, в большинстве своём – детей, женщин и стариков... Ответ был скор и симметричен – палестинцы ответили резнёй в еврейском лазарете.

Британское правительство разыскивало Бегина как «террориста № 1», объявило за его голову большое вознаграждение, но он был неуловим. «Один к одному еврейский Шамиль Басаев. Как и чеченский герой, он боролся за свободу своего народа, не брезгуя при этом самыми гнусными террористическими методами» -- цитата с сайта Белорусского землячества Израиля демонстрирует широту подходов к одному из самих выдающихся евреев ХХ века.

После провозглашения Государства Израиль террорист Бегин стал влиятельным парламентским политиком. В Украине же о Шухевиче государство вспомнило лишь на 17-м году независимости. Увы, в отличие от Леонида Кравчука, Георгия Кирпы и Ефима Звягильского, он является Героем лишь половины Украины.

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Про Буковинський Курінь та Бабин Яр

Створювати по Громенко на тему Пн Бер 15, 2010 1:21 am

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ І МАСОВІ РОЗСТРІЛИ ЄВРЕЇВ У БАБИНОМУ ЯРУ
Віталій НАХМАНОВИЧ, відповідальний секретар Комітету «Бабин Яр»
Я хотів би стисло (повний варіант статті буде надруковано в «Українському історичному журналі») зупинитися лише на одному питанні: участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв м. Києва наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. Проблема полягає в тому, що останнім часом вже не лише у пресі, а й у політикумі побутує теза, ніби євреїв у Бабиному Яру розстрілювали: а) українці; б) українські націоналісти; в) Буковинський курінь мельниківського ОУН. І цю тезу підтримує і пропагує значна кількість вітчизняних дослідників.

Звичайно я мав би спочатку розібрати всю історіографію, а потім запропонувати власне бачення проблеми. Але в мене є підстави піти зворотнім шляхом. Отже, почнемо навіть не з питання, чи брав Буковинський курінь участь у розстрілах, а із з’ясування, чи був він взагалі у Києві в той час.

Проблема полягає в тому, що маємо заанґажованими не лише історіографію, а й джерела. Насправді ситуація є такою: на грудень 1941 р. існувало три основні «українські» поліційні структури: 1) Буковинський курінь, про який йдеться, він дійсно був українським, оскільки прийшов з Буковини, але в місті отаборився не весь курінь, а близько 700 осіб, інші ж були розпорошені по всій Україні; 2) Київський курінь, основу якого складала Перша київська похідна група, прийшов зі Львова. Серед його вояків були добровольці з військовополонених, що їх набирали в Житомирі і в Києві, а також еміґранти і галичани, і 3) власне обласна і міська поліція з районовими відділеннями, яку теж створювали мельниківці, але згодом основний склад формувався з киян. Обидва курені мусили стати охоронними загонами для боротьби з радянськими партизанами, на перспективу ж планувалося, що вони становитимуть підмурок українського війська. Буковинський курінь навіть урочисто присягнув Українській національній раді.

Згодом німці розформували ці структури і впродовж першої половини 1942 р. поступово влили до складу поліційних батальйонів, т.зв. «шуцманшафту». Буковинці опинились у 115-му і 118-му батальйонах, де і офіцерський склад, і більшість рядових складали колишні військовополонені. На початку 1943 р. їх перекинули до Білорусі, а згодом до Франції, де 1944 р. вони перейшли до партизанів Руху Опору.

Як ведеться, від самого початку почали з’ясовувати, хто більше зробив для Батьківщини. Наприклад, серед буковинців побутувала легенда про те, що до Києва вояки дісталися пробним потягом, у товарних вагонах, мало не на відкритих платформах, що причіплювалися спереду для перевірки шляху щодо наявності мін. Можливо так воно і було, але у спогадах (наприклад, Петра Войновського, командира куреня) конкретних дат ніхто не наводить, а отже, видається, ніби курінь приїхав до Києва одразу за німецькими військами. Історики, до речі, так і пишуть.

Але якщо взяти інші джерела, то там і пріоритети інші. Наприклад, був такий собі Орлик – перший комендант міської поліції з кінця вересня 1941 р., потім очолював Київський курінь, а в грудні 1941 р. з поліції пішов, що його і врятувало від того ж таки Бабиного Яру. 1942 р. він написав звіт про роботу поліції у 1941-му. Там чітко зазначено, що «у половині листопада приїхали з Бердичева буковинці, з яких було сформовано другий курінь». Цю інформацію бажано перевірити, оскільки те, що Орлик пише про Буковинський курінь, певною мірою дисонує з тим, що пишуть власне буковинці або їхні історіографи.

Так, у Орлика відсутні відомості про згадану вище героїчну втаємничену поїздку Буковинського куреня до Києва. Натомість він пише, що саме напередодні здобуття німцями Києва, коли йшлося про відбір людей для створення міської поліції, «в Бердичеві знаходився табор буковинцев… з яких можна було вибрати багато людей до помочі, але німецьке військове командування не хотілось на те погодитися й держали їх в резерві, мовляв, з них також буде організовуватися поліція на Київ». Далі, Орлик зазначає, що до куреня «Київ» «пізніше був взятий кур[інь] «Буковина». А історики Буковинського куреня Дуда і Старик навпаки стверджують, що «у середині жовтня до його складу влився і Київський курінь».
Існує і третя, так би мовити, точка зору. Того ж 1942 р. Анатолій Кабайда, який у серпні став комендантом штабу поліції, склав т.зв. «Короткий нарис перебігу організації Української Охоронної Поліції м. Києва», де ані Київський, ані Буковинський курені не згадуються.

Відтак дату прибуття буковинців до Києва бажано було б встановити іншим шляхом. Наприклад, за допомогою спогадів Войновського, де згадано цілу низку подій, які ми можемо датувати досить точно.
По-перше, дата, пізніше якої Буковинський курінь не міг з’явитися в Києві. Войновський описує, як очолюваний ним курінь брав участь в урочистій панахиді в Андріївській церкві у 20-ту річницю загибелі героїв Базару. Річниця Базару припадає на 21 листопада, але панахиду було проведено у неділю, 23-го. Тобто 23 листопада курінь вже мусив бути в Києві.

Тепер щодо дати, раніше якої буковинці не могли з’явитись у місті. Войновський розповідає, що після того, як курінь парадним маршем пройшов містом, їх зустрів «комендант поліції сотник Захвалинський». Відомо, що міську поліцію Захвалинський очолив 3 листопада, а обласну – ще 1 жовтня. Відтак буковинці з’явилися у столиці не раніше останньої дати.

Далі Войновський докладно описав, як очолюваний ним курінь з допомогою патріотично налаштованих машиністів дістався Києва. Щойно відкрилися двері вагонів, буковинці побачили, «як… понад дахами багатоповерхових будинків здіймаються чорні давкі дими пожарищ».

Восени 1941 р. у Києві було дві хвилі пожеж. Перша почалася 24 вересня. Є спогади останнього київського голови Форостівського, є щоденник Ірини Хорошунової (вона вела його весь період окупації). Там чітко зафіксовано, що вибухи тривали чотири дні. Спочатку радянські диверсанти підривали Хрещатик, а потім, коли німці, не маючи змоги загасити вогонь, розпочали зустрічні підриви, наші пошкодили шланги. Пожежу гасили приблизно тиждень-півтора, але вже 6 жовтня ввечері Хорошунова зі знайомими вийшла на Хрещатик до руїн консерваторії, проте не лише вогню, а й диму не побачили.

Очевидно, що до 6 жовтня пожежі було остаточно ліквідовано, а відтак Буковинський курінь мав з’явитися в місті до цієї дати. Але в такому разі Войновський мав би стати свідком, якщо не учасником створення Української національної ради, що відбулося 5 жовтня. Він же у спогадах обмежується лише загальними відомостями і власних свідчень не фіксує.

І ще одне. Войновський створює загальну картину розгортання національного життя в столиці. Зокрема зазначає: «Задіяла Київська міська управа, де головою був Багазій». Але В. Багазій став головою управи тільки 29 жовтня. Тож, якби Войновський провів той місяць у Києві, він не міг би не запам’ятати першого голову О. Оглоблина, якому до того ж мав підпорядковуватися у службових справах.
То ж дим від яких пожеж побачили буковинці з вокзалу? Напевно, йдеться про другу хвилю вибухів, які почалися в останніх числах жовтня. 31 жовтня вибух стався у будинку міськвиконкому на сучасному Майдані Незалежності. 1 листопада Хорошунова ще бачила заграву над Печерськом. 3 листопада потужний вибух зруйнував Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ще 5 листопада Хорошунова бачила, як горить Лавра. А 7 листопада ввечері знову пролунало кілька вибухів.

Дим саме від них, на нашу думку, і бачили буковинці, які мали з’явитися у Києві десь одразу після 7-го. Якби це було до 3 листопада, то Войновський згадав би не лише дим, а й самі вибухи, тим більше, що було зруйновано Лавру. Пізніше, у середині листопада, жодного диму буковинці уже б не побачили.
От і виходить, що Буковинський курінь насправді з’явився в Києві лише у першій половині листопада. А це, по-перше, цілком руйнує версію про його участь у масових розстрілах у Бабиному Яру. А, по-друге, остаточно ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.

Звідки ж узявся міф? Детально проаналізувавши всю історіографію цього питання, можу відповідально сказати: вся вона прямо або опосередковано зводиться до книги Олександра Шлаєна «Бабий Яр». Шлаєн був кіносценаристом і написав свою книгу ще 1981 р., але друком вона вийшла лише 1995-го. Він же був автором чималої кількості статей у газетах, зокрема і про буковинців згадував. Ну, а наші історики в нього переписували, або один в одного, а дехто і сам у себе. Але звідки все ж таки отримав інформацію Шлаєн? Він бачив багато документів, серед них тих, що сьогодні вже відомі.

Єдине документальне джерело, крім книги Шлаєна, в якому йдеться про це питання – матеріали, які стосуються справи Григорія Васюри – начальника штабу 118-го поліційного батальйону, винного у знищенні населення білоруської Хатині. В низці інтерв’ю голова військового трибуналу на тому процесі Віктор Глазков стверджував, що 118-й батальйон брав участь у масових розстрілах у Бабиному Яру.

Тепер увага! Слідство у справі Васюри почалось 1985 р. Того ж самого року О. Шлаєн пише нову главу своєї книги. В ній він подає докладні відомості про Буковинський курінь, його командира Войновського взагалі і про їхню участь у розстрілах у Бабиному Яру зокрема. І принагідно описує співпрацю українських націоналістів з нацистами. А на останніх сторінках подає таке: «Выполнив свою основную задачу, пролив кровь десятков тысяч жертв Бабьего Яра, он, «куринь», как самостоятельное воинское подразделение вскоре перестал существовать… Самых «надежных и квалифицированных» палачей, повысив в должностях и званиях, зачислили в 115 и 118 карательные полицейские батальоны, сформированные из националистов и уголовников… Когда 22 марта 1943 года заполыхала Хатынь, особо отличились «казаки» из 118 карательного батальона…». Ось він, місток між Буковинським куренем і 118-м батальйоном, між Бабиним Яром і Хатинню.

Петро Войновський,
командир Буковинського куреня А тепер наша версія. 1985 р., коли почалося розслідування у справі Васюри, комусь з керівників на найвищих партійних щаблях спало на думку провести гучний процес не просто над поліцаями-вбивцями, а над усім українським націоналістичним рухом. І обрали для цього саме Буковинський курінь. Нагадаємо, до влади тільки-но прийшов Горбачов, очікувалися зміни у зовнішній і внутрішній політиці. Але далеко не всім з радянського керівництва це було до вподоби. Політичний процес міг би відвернути симпатії Заходу від нового генсека, штовхнути його в обійми тих, хто 1991 р. намагатиметься силою зупинити історію. Такий захід вимагав розголосу. Мінський процес Васюри, який відбувався наступного, 1986 р., був формально відкритим. Але пускали на нього не всіх. Так, завідувач ідеологічним відділом білоруського ЦК Павлов особисто сортував журналістів, що мали отримувати перепустки. Безумовно, готувалися й ґрунтовні публікації. Не виключено, що однією з них мала стати книга Шлаєна.
Передумови для цього були. Сам Шлаєн з вдячністю згадує Генерального прокурора СРСР Руденка, який надав йому можливість «ознакомиться с такими документами, связанными с трагедией Бабьего Яра, о которых я и думать раньше не мог». Про що тут може йтися? Тільки про архіви КДБ, оскільки своїх архівів прокуратура не має.
Тобто, на 1985 р. Шлаєн вже був тут своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня і зв’язки українських націоналістів з нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. В тому, що основу останньої глави становлять оперативні розробки КДБ, немає жодних сумнівів. Там весь націоналістичний рух представлено як спецоперацію чи то абверу, чи то гестапо.

Але, здається, що несподіваною проблемою для організаторів став сам суддя Глазков. Вже значно пізніше журналісти запитували його, чи правда що Хатинь знищили українські націоналісти. І він категорично заперечував: «Это неверно!.. Хатынь сожгли каратели 118-го полицейского батальона. Да, большинство полицаев были уроженцами Украины, и само подразделение сформировано в Киеве. Но это были не националисты, а обыкновенные предатели».

Можливо, саме через Глазкова процес було зірвано, а жодного матеріалу про мінський суд – не опубліковано. Суддя вважав, що це зробив Щербицкий, через те що 118-й батальйон було сформовано в Україні, і сам Васюра був українцем. Але про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. Здається, річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці. Замість «українських буржуазних націоналістів» катами виявилися звичайні «радянські люди», а це аж ніяк не було потрібно владі. А відтак і книга О. Шлаєна знову виявилася непотрібною.

А назагал це закид не Шлаєну, а нашім історикам, адже не всі джерела з архівів спецслужб є правдою історії.
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/612/54344/

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Правда про загибель львівських євреїв

Створювати по Громенко на тему Пн Бер 15, 2010 1:47 am

Останнім часом українофоби знову реанімували звинувачення на адресу Романа Шухевича та батальйону "Нахтігаль", приписуючи їм геноцид євреїв у Львові. Використовуються "свідчення" незрозумілих осіб, які готувалися за радянських часів, та, відповідно, аж ніяк не могли бути об'єктивними.

Натомість замовчується єдине джерело, гідне довіри - стаття Філіппа Фрідмана "Загибель львівських євреїв" 1945 року. В цій статті багато імен німців - садистів та катів - але жодного українця, і звичайно ж, ніяких згадок про "Нахтігаль". Німцям допомагали лише покидьки з "української міліції"...

Лінк - ось тут

http://zhurnal.lib.ru/h/hohulin_aleksandr_wasilxewich/gibelxlxwowskihewreew.shtml


Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Про "Волинську Трагедію" - Кость Бондаренко

Створювати по Громенко на тему Вт Бер 16, 2010 11:50 pm

ТРАГЕДІЯ ВОЛИНІ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Кость БОНДАРЕНКО



Волинська трагедія відноситься до тих сторінок української історії, про які ми намагаємося мовчати чи говорити в напівголосу. Вона занадто глибоко ввійшла в історію й України, і Польщі, ще довго вона буде тим рубцем, який ні-ні та й нагадає про себе. Принаймні ця трагедія відлунюватиме у наших днях доти, доки живі ті, хто вважає себе постраждалою стороною в цій трагедії. При цьому й у середовищі українців, і в середовищі поляків знайдуться ті, хто вважатиме, що правда — на їхньому боці. На кожен аргумент про безневинні жертви буде висуватися контраргумент про жертви з іншого боку...

…Волинь — специфічний регіон. Ліси й болота, патріархальний уклад життя, неквапливість, поєднана зі щирістю й щедрістю як риси характеру місцевого населення, душевність і простакуватість людей — все це різнить цей край від іншої частини України. Хоч Волинь і захід України, але та його частина, котра традиційно розвивалася під впливом Російської імперії і православного світогляду. У місцевому діалекті тут частіше зустрічаються русизми. Волиняни досить пізно були втягнуті в процес етнополітичної самоідентифікації саме в українському ключі.

Після Першої світової війни й української революції 1917—1921 рр. на Волині починаються нові процеси. Чим вони були викликані? По-перше, край потрапив під владу Польщі. Починається активна польська колонізація Волині, що не завжди проходила гладко, а радше супроводжувалася невдоволенням корінного населення. Кількість поляків тут завжди була високою, але в умовах Російської імперії (особливо після повстань 1830—1831 і 1864 рр.) поляки перебували в пригнобленому становищі, вони масово втрачали старі привілеї і звання, іноді русифікувалися чи (рідше) українізувалися. Після 1921 року починається активне повернення польських сімейств до своїх коренів, на Волинь масово переселяються польські сім’ї зі споконвічно польських територій. Отримавши на короткий час землю, селяни змушені були знову втратити її. Польські осадники захопили більшу частину земельних угідь. В адміністративній системі, у судах, в освіті — всюди польський елемент витісняє українців. Це породжувало антагонізм на національному та соціальному грунті: «поляк» — синонім «пан», «українець» — синонім «холоп» (згадаймо, протягом ряду століть цей антагонізм ставав причиною чвар між українцями та поляками).

По-друге, Волинь стала місцем зосередження колишньої еліти Української Народної Республіки — політичної, економічної, військової. Тут жили колишні міністри й колишні полководці часів боротьби за незалежність. Тут були живі розповіді про бойові подвиги 1917—1921 років. Тут, на Волині, формувалася база для подальшої політичної діяльності українців. Починаючи з 1930 року, сюди проникає націоналістична агітація — галицька ОУН приймає рішення про початок акції під умовною назвою «ламання Сокальського кордону» (умовного етнографічного і — що більш важливо — етнополітичного кордону між Галичиною та Волинню). У цей же час Роман Бжеський — етнічний поляк і політичний українець — розпочинає на Волині пропаганду творів Д.Донцова. Зерно було посіяно... Сходи дали перші результати через кілька років.

1939 року на Волинь прийшла радянська влада — із усіма атрибутами у вигляді репресій, розстрілів, арештів, вивозу конфіскацій та іншого свавілля над місцевими жителями, котрих вже швиденько колективізовані «корінні жителі СРСР» сприймали як куркулів і буржуїв.

1941-го радянська влада змінилася новим окупаційним режимом — нацистським. При цьому слід врахувати, що німці розглядали Волинь як щось окреме від Галичини, де нацистський режим був більш-менш терпимим — тут було створено чимало привілеїв для громадян, які опинилися під окупацією. Волинь же зазнавала свавілля нового режиму: побори, збереження колгоспного ладу, знову ж — репресії проти населення. Плюс до всього, рейхскомісар Еріх Кох у листопаді 1941 року переносить адміністративний центр України в Рівне. Це викликало підвищене зосередження німецьких військ і поліції на Волині, а також особливий режим нагляду за місцевим населенням.

Поляки в Галичині і на Волині почали активно створювати свій рух опору — Армію Крайову. Війна, як правило, сама годує воюючих. Для утримання партизанської армії поляки проводять реквізицію продуктів у місцевого населення...

Тепер спробуйте зрозуміти психологію місцевого селянина чи інтелігента. Ось вона — ваша рідна Волинь. Ваші родичі стали жертвами або радянського, або нацистського режиму. Вночі приходять АКівці і забирають продукти або ведуть у ліс худобу. У вас одна дорога — теж йти в ліс і захищати свою землю, своє майно, свою сім’ю, своїх рідних, їхнє життя і честь.

Ідеологія, якою керувалася ОУН і — відповідно — УПА, вважала, що в Україні має бути побудована незалежна держава. На думку професора Ярослава Дашкевича, ідеалом українського націоналізму мала стати моноетнічна, моноконфесійна самостійна держава, очевидно, із соціалістичним ладом. Додамо: і з авторитарно-квазідемократичним чи навіть тоталітарним способом правління. Україна (у тому числі землі, що перебували під польським пануванням — Галичина, Волинь, Холмщина і Підляшшя) розглядалася як єдина цілісність в етнічних межах — відповідно до Міхновського, «від Карпат до гір Кавказьких». Поляки (особливо польський еміграційний уряд і керівництво Армії Крайової) розглядали Волинь як частину «кресов всходних», тобто польських східних територій, і неодноразово на міжнародному рівні заявляли про необхідність у повоєнний час відтворити Польську державу в межах 1939 року. Намітився конфлікт політичних інтересів.

До речі, до кінця 1943 року ОУН не розглядала в офіційних документах можливість репресій проти польського населення. Вона була готова обмежитися репресивними актами проти відвертих ворогів України і проти німецьких посібників. У липні 1941 року, під час ідеологічної конференції ОУН, було порушено питання про польське населення Волині та Галичини. Було прийнято рішення: хто готовий співробітничати з українською владою — нехай залишається і живе в Україні, хто ні — буде депортований у Польщу. Жодних натяків на масовий терор. Щоправда, 1942 року прибічники С.Бандери у листівках називають своїх політичних противників «агентами Сталіна і Сікорського», фактично ставлячи радянський режим і керівництво польського еміграційного уряду на один рівень.

Отже, за станом на 1943 рік на Волині були вже чотири вузли українсько-польських протиріч: по-перше, територіально-політичні, по-друге, етнічні, по-третє, мілітарні (на рівні партизани — мирне населення), по-четверте — соціальні. Терор розвивався стихійно і масово як реакція на двадцятиліття польського режиму на Волині, як наслідок перебування в умовах постійної напруги й страху перед репресіями режимів, що приходили і відходили геть, як стихійна спроба одним ударом розв’язати накопичені протиріччя. Фактично повторилася Коліївщина 1768 року, але більш модернізована, без релігійної домішки, із новим ареалом поширення, із новими методами і формами. ОУН і УПА якийсь час просто заплющували очі на те, що діється. Вони офіційно називали цю трагедію «радикальним очищенням української території від польських елементів», при цьому просто пустивши справу на самоплив.

Перші сутички між поляками й українцями на Волині були зафіксовані в грудні 1942 року. При цьому важко сказати точно, хто ж першим спровокував різанину. Відомо, що на католицьке Різдво 1942 року польський загін напав на село Пересоповичі. Партизани колядували над трупами знищених українців. У січні й лютому 1943 року протистояння носило спорадичний характер. Один із представників польського еміграційного уряду писав про те, що українці «знищують поляків, які перебувають на німецькій службі... Убивства були викликані бажанням помсти особам, які вислужувалися перед німцями, виступали проти інтересів місцевого населення». Але наприкінці лютого 1943 року антипольська акція набуває масового характеру.

Влітку 1943 року починається основний етап кривавої драми. ОУН і УПА приймають рішення проводити тиск на польське населення Волині, примушуючи їх до добровільного виїзду на етнічні польські землі. Журнал «До зброї» у липні 1943 року писав: «Будувати Польщу нехай йдуть на польські корінні землі, бо тут можуть тільки прискорити свою ганебну смерть». 15 серпня 1943 року УПА прийняла декрет про перехід колишніх земель польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств. 11 липня 1943 року УПА почала акцію деполонізації Волині. АК опиралася. Представники української сторони в населених пунктах висували ультиматум до поляків: протягом 48 годин залишити село. Армія Крайова віддавала контрнаказ: не залишати територію, інакше Польща втратить Волинь.

Те, що відбувалося на Волині 1943 року, нагадує події, що мали місце на Балканах на початку 90-х. Але тільки за формою, а не по суті. Можна говорити про історичну правоту українців — адже це їхні етнічні землі. Але й для поляків вони були рідною землею. Обидві сторони проливали безневинну кров. Обидві сторони були в корені не праві в цій ситуації. За влучним висловлюванням історика, «обидві ворогуючі сторони обрали не політичне, а біологічне розв’язання проблеми». І про це слід говорити, про це слід писати. Це слід пам’ятати. Так само слід пам’ятати і про причини, що породили конфлікт на Волині.

Історик Юрій Киричук, котрий трагічно загинув минулого року, написав монографію (на жаль, досі невидану) про український національно-визвольний рух 40—50-х років. На мою думку, це найкраще, що було написане про ОУН і УПА. І до того ж найоб’єктивніше. Киричук наводить приклад, записаний ним в одному з сіл на Волині (Рудня-Почаївська). Партизани ввірвалися в будинок, у якому жила змішана українсько-польська сім’я — чоловік-поляк і дружина-українка. У Польщі національність у змішаних шлюбах визначали просто: чоловік-поляк — сини теж поляки, дружина-українка — дочки теж українки. Українські партизани вивели батька родини і двох малолітніх синів на подвір’я і там розстріляли, а жінку й дівчинку в колисці залишили живими...

Збереглася розповідь про те, як в одному з сіл на Волині місцевих поляків зігнали в церкву і спалили. У Дубнівському районі при страті місцевого польського населення був розстріляний і колишній полковник Армії УНР із синами — лише через польське походження! Не залишилося осторонь і духівництво, котре вирішило взяти реванш за наступ католицтва на православні землі: у місті Чорторийськ Волинської області православні священики власноручно стратили 17 поляків. Запущений маховик машини терору завжди виходить з-під контролю. Терор завжди є безглуздим. Природно, польська сторона не залишилася в боргу: Армія Крайова проводила відповідні акції, спрямовані проти українців, наприклад, на Холмщині. Крім того, поляки перейшли до індивідуального терору проти українців: у Львові було вбито професора Ластовецького, а в Перемишлі — відомого футболіста І.Вовчишина. Деякі дослідники без додаткових аргументів приписують польським партизанам убивства полковника Романа Сушка і генерала Марка Безручка. 1943 року більша частина дій УПА й АК припадали не на боротьбу із зовнішнім ворогом, а на взаємну ворожнечу!

Точна кількість жертв Волинської трагедії не відома досі. У працях польських істориків можна зустріти цифру 50 тисяч загиблих поляків і близько 15—17 тисяч українців. Але, на думку українських істориків, ці цифри занадто завищені. При цьому існує посилання на звіт АК за 1943 рік, який свідчить про те, що на Волині загинули 15 тисяч поляків і близько 12 тисяч українців.

Слід звернути увагу на те, що в цей же час на Волині, окрім українців і поляків, були й інші сили — наприклад, німецька окупаційна армія. Або радянські партизани. Куди ж, питається, дивилися вони? Тотальна різанина і терор, що постають перед сучасним дослідником, це не та акція, яку могли прогавити і німці, і розвідка червоних партизан. Тобто це було вигідно комусь? Для німців українсько-польський конфлікт був яскравим утіленням принципу «розділяй і пануй». У радянських партизанів діяло правило «де двоє побилися, там треті поживилися», по-друге, знищення польського населення на Волині могло зіграти на руку Сталіну стратегічно — в іграх навколо перекроювання польського кордону по завершенні війни.

Німецькі окупаційні власті всіляко підігрівали ненависть між українцями та поляками. Еріх Кох підкреслював: «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його убити, і щоб українець, побачивши поляка, теж хотів його убити». Дуже часто взаємне нацьковування українців і поляків було більш ніж очевидним.

Після того, як українська поліція на Волині та Поліссі пішла в ліс до партизанів, німці мобілізували нову поліцію переважно з польського населення. Крім того, на Волинь був перекинутий польський батальйон «Шупо», а німецьку жандармерію вивели з Волині, створивши сприятливий грунт для переростання міжетнічного конфлікту в криваву різанину. Юрій Киричук наводить такі цифри: у Луцьку всі німецькі адміністративні установи очолювалися поляками. У генерал-комісаріаті чиновників польської національності налічувалося 80%, у гебітскомісаріаті — 60%, у центральній установі з торгівлі зі Сходом — 60%, у господарському банку — 30%. Як свідчили полонені бійці УПА, часто «німці самі вдягали шинелі з тризубом і йшли на польське село, спалюючи його. Так сталося в Гуті Степанській. Німців було чоловік 250. Дітей кидали у вогонь живими». Навіть Микита Хрущов, аналізуючи українсько-польські взаємини на Волині, писав: «Я думаю, це все — справа рук німців».

Крім того, радянські партизани теж внесли свою лепту в розпалювання ворожнечі. Навесні 1943 року почалася мобілізація поляків у червоні партизанські загони.

В очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів — німецьких і радянських. І це викликало не просто невдоволення, а сприяло посиленню ворожнечі.

І ще один штрих до трагедії: намагаючись припинити розбрат, митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з проханням видати спільне звернення ієрархів до вірних щодо припинення кровопролиття, але Твардовський відповів: церква не може втручатися в політичні справи. Українська сторона видала послання під назвою «Не убий!», яке в роки війни мало величезний вплив.

У самій Польщі, у середовищі польських істориків ставлення до волинської трагедії однозначне — саме як до трагедії. Але якщо більша частина істориків стоїть на позиції необхідності вивчення й дослідження цієї сторінки українсько-польських взаємин, то є й ті, хто намагається будувати на подіях 60-річної давнини моделі для сучасної політики. На щастя, таких меншість. І згадувати їх тут недоречно. Краще згадати про професора Ришарда Тожецького, котрий одним з перших порушив питання про об’єктивне вивчення гострих проблем в українсько-польських взаєминах. Чи про Тадеуша Анжея Ольшанського, котрий по-новому глянув на Україну і на її історію. Чи про Гжегожа Мотику й Рафала Внука, котрі перейшли від негативізму при розгляді питань українсько-польського протистояння до об’єктивізму в оцінці співробітництва УПА і польського підпілля в роки Другої світової війни і перші повоєнні роки. Їхня книга «Пани і різуни: співробітництво УПА і АК-ВіН у 40-х роках» стала не тільки новим словом, а й поворотним пунктом у польській історіографії: треба більш акцентувати увагу на тому, що нас об’єднувало, ніж те, що роз’єднувало наші народи.

Нині, у зв’язку з 60-річчям волинської трагедії, офіційна Варшава вже заявляє через своїх представників, що український Президент має покаятися, попросити прощення у польського народу від імені українців.

Я не думаю, що це найкращий спосіб вшанувати пам’ять жертв трагедії і не найкращий спосіб примирення двох народів. І не тільки тому, що трагедія не стала наслідком державної політики України. І не тому, що, за міжнародним правом, ця трагедія — аж ніяк не акт держави стосовно ворожої держави, не геноцид держави щодо етнічної меншості, а міжетнічне протистояння на регіональному рівні. Річ у тім, що покаяння нинішнього Президента України в умовах, коли більшість громадян України рішуче виступають із критикою чинного режиму, фактично не матиме сенсу й історичної ваги. Домогтися вибачень від лідера України в той час, коли він готовий знайти будь-який привід, будь-яку зачіпку, щоб відновити партнерство із Заходом — неважко. Так, український Президент вибачиться. Так, він визнає помилки і злочини 60-річної давнини. Але чи стане від цього легше пересічному поляку? Чи покладе це вибачення край взаємним підозрам? Чи буде це вибачення щирим?

Вимагати від України визнання волинської трагедії як страшної, кривавої сторінки в українсько-польських взаєминах на етнічному рівні можна і потрібно, і Україна не відмовляється визнати помилки та злочини окремих осіб. Спільно розробити комплекс заходів для увічнення пам’яті жертв у повчання нащадкам — свята справа. Зустрітися представникам двох держав і потиснути одне одному руки на знак того, що ця трагедія ніколи більше не повториться — просто необхідно. Але публічне вибачення від імені держави має відбутися тоді, коли Україна стане повністю демократичною державою. Це має бути акт двох рівних держав, із єдиним баченням шляху просування в Європу і з єдиними стратегічними цілями.

Історія має бути надбанням істориків, а не політиків. Український і польський народи давно тісні партнери. Добре що після волинської трагедії в житті наших народів було чимало того, що нас здружило й об’єднало — і спільне протистояння сталінському режиму, і приклад «Солідарності» для українського правозахисного руху, і взаємодопомога за часів активного ламання соціалістичного ладу, і визнання України з боку Польщі 1991-го, і допомога у розбудові держави, і посередництво між Україною та Заходом, і багато іншого. Нині Волинь — вже не край, що нагадує про ворожнечу. У Луцьку діє філія Польського банку, Волинська область розвиває співробітництво з Польщею в рамках єврорегіону «Буг». Примирення двох народів відбулося. Повернення до ворожнечі просто не може бути. За вікном — нові реалії та нові перспективи. І волинська трагедія стане для нас лише нагадуванням про те, який хиткий світ і як легко перейти від дружби до взаємної ненависті. Таким же нагадуванням, яким для французів і німців служать Комп’єн, Ельзас і Лотарингія... Те, що раніше роз’єднувало народи, тепер мусить об’єднувати. Така вона — логіка прогресу.


http://www.zn.kiev.ua/op/show/431/37668/

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Нд Черв 13, 2010 11:41 pm

Безсумнівно, Олег Ольжич (Олег Кандиба) є одним із найвизначніших і найхаризматичніших представників українського націоналістичного руху. Він – людина, яка суміщала у собі здібності політичного провідника, хист вченого-археолога, талант поета. Здається, за що б не брався Ольжич, все він робив на найвищому рівні. Походячи з інтелігенції (батьком Олега, до речі, був відомий поет Олександр Олесь), Ольжич-Кандиба зумів увібрати в себе всі її кращі риси, подолавши, в той же час, ті вади, на які часто хибували українські інтелігенти і які так чітко і безкомпромісно затаврував Дмитро Донцов.

Здобувши гарну освіту в Українському високому педагогічному інституті та Карловому університеті у Празі, Олег Кандиба на все життя отримав палку любов до історичної науки та археології. Утім, повсякчас поринаючи у вир минулих подій, юнак постійно пам’ятав і про реалії жорстокого життя міжвоєнної доби, коли Україна була розділена між імперіалістичними хижаками, і про необхідність відновлення української державності.

Яскраве уявлення про світогляд молодого Ольжича дають поетичні рядки, написані ним у вересні 1929 року:

"О, Україно! Хай нас людство судить, –

Тобі одній – думки і кожний рух!

Твоїм щитом – гарячі наші груди,

Твоїм мечем – ці міліони рук […]

За ясні зорі і за тихі води

Твоїх степів, спустошених огнем,

Світи запалим, стопчемо народи!!!

О, Україно! Слухай, ми ідем ! […]

Саме цього року молодий археолог вступає до лав щойно створеної Організації Українських Націоналістів. Невдовзі він завойовує там повагу за свої величезні зусилля, яких він невтомно докладає до розвитку організації. Ольжич пише до батька: "В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може щось для України". Товариш Ольжича Марко Антонович, згадуючи про Олега, відзначав: "Із початком 1929 р. він уже був сформований у цьому напрямку [націоналізму – авт.], пов`язуючи свій життєвий шлях зі шляхом воюючої нації. Цей шлях не приніс йому радості, а багато прикрості й напруження. Але нація жде й жадає все нових і нових борців, і О. Ольжич стає на цей тяжкий і відповідальний шлях, ідучи ним аж до своєї героїчної смерті".

В ОУН Ольжич займається насамперед культурно-просвітницькою роботою. Чітко усвідомлюючи, наскільки важливу роль культура відіграє у становленні світогляду людини, він докладає титанічних зусиль до творення та популяризації героїчної культури, яка поривала з хуторянським світоглядом старої інтелігенції, що зіграв вкрай негативну роль під час Визвольних змагань 1917–1921 років. Пліч-о-пліч з Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та іншими молодими літераторами-націоналістами, керуючись безкомпромісними настановами Дмитра Донцова, Ольжич (а в організації він мав псевдо "Ідеаліст") пробуджує дух української нації через звертання до її кращих представників. Його позиція стосовно питань культури є чіткою та цілісною: "Український націоналізм творитиме…культуру героїчної доби – культуру націоналістичну, що значить, українську культуру – найглибше і найбільше українську. Визначають її дві координати – національність і героїчність. У цьому зміщається тверде опертя на національній традиції".

Саме до героїчної традиції української минувшини повсякчас апелює Олег Ольжич у своїй роботі на чолі культурної референтури ОУН упродовж 1930-х років. Він виявляє тут себе не лише як ідеолог, як палкий пропагандист, але й як досвідчений організатор, авторитетний керівник. Ще одне свідчення сучасника: Олег Кандиба творив середовище…своєю вірою і прикладом самопосвяти. Стверджувався на ньому той давній вислів, що тільки той може пізнати майстерство проводу, хто сам уміє бути слугою правди". Його служіння правді, служіння нації найбільш яскраво виявилося під час страшних воєнних випробувань, яких зазнала українська нація. На чолі культурної референтури Кандиба-Ольжич докладає відчайдушних зусиль під час оборони Карпатської України. Закоханий у героїчну традицію давньої України-Руси, Ольжич творить разом із побратимами нову традицію боротьби, традицію самопожертви в ім’я рідної землі і нації. Новий виток боротьби – відновлення української державності 30 червня 1941 року. У буремному 41 році Ольжич завжди там, де найважче, де відповідальність є найбільшою, а небезпека – найближчою. Всі сили Ольжич віддає організації похідних груп, які відроджували українську державність на Сході України, пробуджували там національний дух, знесилений довголітнім рабством. Перебуваючи у Києві, а потім у Львові, Ольжич налагоджує підпільну оунівську мережу, налагоджує видання та поширення націоналістичної літератури, у неймовірно важких умовах працює над книгою "Революція рве кайдани", в якій закликає до безкомпромісної боротьби з окупантами. При цьому над ним постійно тяжіла небезпека арешту, утім, це не зупиняло націоналіста, лише пробуджувало прагнення встигнути побільше, якнайкорисніше допомогти нації у її відчайдушній боротьбі за власне визволення. Про ув’язнення Ольжича та його перебування у німецькому концтаборі Заксенхаузен навесні – влітку 1944 року відомо мало, утім, є виразні свідчення мужньої поведінки націоналіста перед лицем смертельної небезпеки. В ніч на 10 червня Олег Ольжич помирає від тортур у своїй камері.

Життя Олега Кандиби-Ольжича є прикладом самовідданого служіння нації, постійного внутрішнього вдосконалення та систематичної, різнобічної праці над вдосконаленням нації, пробудженням її історичної пам’яті. Сприйнявщи всім серцем героїчну традицію боротьби за державність України та розквіт української нації, Ольжич спільно з побратимами-націоналістами сформував власну традицію героїчної боротьби, яка є актуальною зараз не менше, ніж у його часи, оскільки перед новим поколінням націоналістів постало величне і вкрай важливе завдання нового національного відродження України. І на цьому складному шляху повсякчас допомагає жити, працювати і боротися безсмертний приклад великого українського націоналіста Олега Ольжича.

Євген Костюк

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Пн Черв 21, 2010 9:45 pm

Трошки "не в тему". Щодо терміну "Галичина" та нациста-Табачника.

Василь Расевич
В пошуках Галичини
08:19, 21.06.2010

Останнім часом назва «Галичина» практично не сходить зі шпальт газет та Інтернет-порталів. Ініціатори (тепер радше інспіратори) нового прикликання «Галичини» у наше щоденне життя поставили перед собою дуже складне і політично вмотивоване завдання – довести, що історична Галичина не має нічого спільного з Україною, а українське населення цих областей – не українці.

Політичне підґрунтя цієї маніпуляції очевидне. Найбільш активним творцем нової Галичини, поза сумнівом, є теперішній міністр науки і освіти, історик Дмитро Табачник, який під виглядом академічності поширює відверто нацистські та расистські концепції галицького минулого. Його товариш по партії Юрій Болдирєв іде ще далі, він пропонує «оздоровити» українське суспільство шляхом відторгнення Галичини від України. Як би брутально це не звучало, але обоє частково мають рацію. В засновках вони праві. Справді, «галичани» належать до інакшої, ніж російські українці, культурно-історичної традиції. Проте, з огляду на майже тектонічні зсуви в історії цього краю, неймовірні людські трансфери, та велике «змішання народів» після Другої світової війни, про «Галичину», як окремий, означений чіткими межами край, говорити не доводиться. Пряма екстраполяція минулого на сучасні політичні відносини є грубою вульгаризацією історії та політики, спрямованої на поглиблення розколу в українському суспільстві.

Пропоную читачам короткий екскурс в минуле «Галичини», ще раз поглянути на те, коли і для чого віднаходили і застосовували цю назву. Ким були ті шукачі і відкривачі «Галичини», якою логікою вони керувалися? В цьому дивному списку - австрійська імператриця Марія Терезія, нацистський експерт з питань східної політики Альфред Розенберг, фюрер СС Гайнріх Гімлер та український історик Дмитро Табачник.

Коли приблизно років десять тому мій німецький колега Крістоф Мік написав, що Львів і Галичина стають модними, мене це дуже втішило. Нарешті з’явився міжнародний науковий інтерес до величезного культурно-історичного пласту. Перша хвиля зацікавлень, яка набула досить масового вигляду в 90-х рр. ХХ ст., значною мірою диктувалася академічною кон’юнктурою та потребою продовження досліджень Голокосту. Не останню роль також відіграв літературний топос Галичини. Таким чином «Галичина», завдяки старанням дослідників, розширила свої просторові та часові межі, додавши до питомо «галицького» (австрійського) також міжвоєнний період та Другу світову війну.

У дослідженнях галицького минулого паралельно співіснували кілька напрямів. Значна частина західних дослідників намагалися показати Галичину як своєрідну мультикультурну модель, яка не до кінця відбулася через боротьбу різних національних проектів. Українські дослідники, намагаючись надолужити втрачене і ненаписане в радянський час, зосередилися значною мірою на українській складовій минулого цього краю, обравши його моделлю «правильної», або «справжньої» України. При цьому власне на Галичині уваги особливо не акцентували. Навпаки, домінувало намагання представити галицьку історію як невід’ємну частину загальноукраїнської. Польські вчені також досліджувати історію Галичини, але досить часто через призму втрачених «східних кресів». Таким чином, у дослідженні минулого Галичини знову запанував так званий національний паралелізм, характерний для стилю міжнаціональних стосунків у австрійській Галичині, коли різні нації жили не «разом», а «поруч».

Найбільше підстав і найменше зауважень існує щодо назви «Галичина» стосовно означення австрійського періоду в історії цього простору. По-перше: ця назва була вжита для означення конкретної адміністративної одиниці і в такому вигляді проіснувала майже сто п’ятдесят років. По-друге: всі подальші означення, радше спрямовувалися на свідоме уникання цієї назви, а «конструктори» нової історичної традиції кожного разу свідомо намагалися затерти її або як «колоніальну», або як не надто «соборницьку». Поняття «Галицька Русь» також містило в собі відповідне ідеологічне навантаження і вживалося у тих середовищах, які дотримувалися в широкому розумінні русофільської орієнтації. Для нас важливим є простежити етапи, коли ця назва знову і знову «виринала» з минулого і чому саме вона актуалізувалася в окремі періоди історії.

Польські вчені також досліджувати історію Галичини, але досить часто через призму втрачених «східних кресів»

Найпростіше пояснити появу у 1772 р. назви австрійського коронного краю «Галичини і Лодомерії». Після першого поділу Польщі, землі які відійшли до Австрійської монархії, отримали сталу назву шляхом формального перенесення формулювання з титулатури угорських королів «Rex Galiciae et Lodomeriae». Оскільки у 1741 р. Марія Терезія коронувалася короною святого Штефана, в титулатурі якого значилося «Rex Galiciae et Lodomeriae», то цей титул поширився і на неї, як на угорську королеву. Таким чином включенню нових земель до складу володінь Габсбургів було надано легітимну основу. Використання старої латинської назви в перекладі на німецьку дало назву новій адміністративній одиниці – «Galizien». І хоча новоприєднані землі аж ніяк не збігалися зі старою «Галичиною і Володимирією», а до 1849 року до цього коронного краю належала також «оттоманська» Буковина, все ж назва закріпилася і в польській як «Galicja», і в українській мові як «Галичина». Після проведення 1850 р. поділу судової юрисдикції почали вживати також термін «Східна Галичина». Адміністративного поділу на Східну і Західну Галичину так ніколи і не відбулося, хоча протягом десятиліть це питання залишалося центральною вимогою української політики в Австрії. В подальшому українські політики та історики досить активно вживали термін «Східна Галичина» для більш зручного окреслення території з переважно українським населенням.

Безумовно, за такий тривалий час цей колись штучно створений край набув цілісних рис. Галичина стала доконаним фактом, а формування модерних національних ідентичностей відбувалося не просто в умовах конституційної монархії, але й досить широкої крайової автономії. Збудовані за модерним принципом політичні партії мали досить тривалу традицію парламентської діяльності та вирішення міжнаціональних проблем правовим шляхом. Переслідування українського руху в Російській імперії підштовхнуло українських національних активістів до думки перетворити Галичину на свого роду модерну лабораторію. Заможні українці з Російської імперії щедро фінансували Наукове Товариство ім. Шевченка, різноманітні українські видання та багато інших інституцій. Історик Михайло Грушевський формував не тільки власну історичну школу у Львівському університеті, але й творив послідовно основу для загальноукраїнської історичної концепції. Попри історичні та культурно-ментальні різниці між галицькими українцями та наддніпрянцями, в середовищі перших здомінувала ідея великої України. З такими пріоритетами вступили галичани у 1918 рік.

У 1918 році назви «Галичина» відцуралися і поляки, й українці. В обох політичних таборах існували свої пояснення такого вчинку. Проголошуючи у 1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку, галичани-українці хотіли продемонструвати новою назвою соборницький характер своїх державницьких прагнень. Після укладання акту злуки 1919 р. ЗУНР змінила назву на Західні області Української Народної Республіки. Та хоча і акт злуки, і нова назва до реального об’єднання двох українських держав не привели, все ж на символічному рівні це підтвердило соборницькі плани галицьких українців. Діяльність Української галицької армії після її вимушеного переходу на Наддніпрянську Україну сформувала в суспільній свідомості місцевого населення певний стереотипний образ галичанина, який пробують реанімувати сучасні українські політики в Києві.

Поляки також відмовилися від назви «Галичина», але набагато категоричніше, ніж українці і, зрозуміло, зі зовсім інших міркувань. Проголошення нової об’єднаної Польської держави зі столицею у Варшаві відразу закладало її унітарний та авторитарний характер управління. В новій Польщі не передбачалося ні автономних прав для окремих адміністративних утворень, ані врахування інтересів інших націй. Отже, на зміну старому автономному коронному краю «Галичини і Лодомерії» прийшла «Східна Малопольща», до складу якої увійшли три воєводства: Львівське, Тернопільське та Станиславівське. Відмову від тих автономних прав і свобод, які були у старій австрійській Галичині, «диктували час та обставини". Польські політики та державні мужі вважали, що тільки міцно централізована молода держава може встояти перед зовнішніми та внутрішніми загрозами.

Відмова від назви «Галичина» мала у випадку поляків ще й інші причини. Із формально символічної точки зору це було намагання закрити колоніальний період у своїй історії, хоча левова частка старої австрійської бюрократії перейшла на службу до нової влади. Цікавими є документи з того часу. Особливо лист-клопотання високих австрійських чиновників у Відні, які ще 30 жовтня 1918 р. зібралися на нараду і постановили запропонувати свої послуги новій вітчизні. З австрійською ретельністю вони склали таблиці, де подавали не тільки прізвища, але й чиновницькі ранги та спеціалізацію. Понад вісімдесят працівників віденських міністерств запропонували свої послуги новій Польщі. Показовим у цьому документі є те, що більшість працівників австрійського міністерства справедливості наголошували на великому досвіді роботи у сфері законодавства для автономних країв, а точніше для Галичини. В їхньому розумінні Галичина мала бути включена до складу Польської держави, зберігши демократичний старий устрій та базуючись на старому австрійському законодавстві. Проте цього не сталося, і Галичина назавжди зникла з адміністративно-політичних карт.

Ще одним мотивом якнайшвидше розпрощатися із «Галичиною» було незручне українське питання. Хоча українці і програли у польсько-українській війні, а екзильні уряди ніколи не визнали права Польщі на територію колишньої Східної Галичини, вважаючи її окупованою, східно-галицьке питання набуло міжнародного звучання. Рада амбасадорів Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. рішення про офіційний перехід Галичини до складу Польщі. Проте у цьому рішенні рекомендувалося польському урядові надати Східній Галичині статус автономії. Крім того, польський уряд мав повернутися до вирішення статусу цього краю через двадцять років. Датою нового розгляду цього питання мав стати 1943 рік. До цієї проблеми польський уряд більше ніколи не повертався, а означення східно-галицьке питання стало тотожним визначенню «українська проблема». Щоб зайвий раз не порушувати цієї проблеми, поляки відмовилися від уживання термінів «Галичина» і «галицький» в офіційній мові та повсякденному вжитку.

Ще одним коротким сюжетом в історії назви «Галичина» було утворення Галревкомом Галицької Соціалістичної Республіки Рад. 8 липня 1920 р. у Тернополі було проголошено ГСРР на чолі з більшовиком Володимиром Затонським. До складу уряду республіки увійшли також колишні окремі діячі Червоної української галицької армії. Зі зникненням цієї республіки, нехай і маріонеткової, закінчується період використання в адміністративній титулатурі слова «Галичина» аж до початку Другої світової війни.

Наступного разу назва «Галичина» знову фігурує на адміністративних картах, але вже після початку радянсько-німецької війни у червні 1941 р. Цьому передувало радянське захоплення східних територій Польської держави. Відповідно до таємного додатку до радянсько-німецького пакту Молотова-Рібентропа, були встановлені кордони нового поділу Польщі. Радянська пропагандистська машина поміняла стару царську риторику про визволення «галицких русских» на формулювання про простягнуту руку допомоги братам-українцям. З цього часу у широкому вжитку починає функціонувати новий термін - «західноукраїнські землі» або ж «Західна Україна». Нове поняття, на думку радянських ідеологів, було політично нейтральним і мало означати закономірність та законність включення території Західної Волині, Північної Буковини та Східної Галичини до складу УРСР. 26 жовтня 1939 р. так звані «Народні збори Західної України» прийняли рішення про входження західноукраїнських земель до складу УРСР.

З початком німецько-радянської війни війська Вермахту досить швидко окупували територію колишньої Східної Галичини. Представники Організації українських націоналістів 30 червня 1941 р. вдалися до самочинного проголошення Акту відновлення Української Держави. В офіційному документі йшлося про Україну і аж ніяк не про Галичину. 16 липня 1941 р. на нараді у Адольфа Гітлера було прийнято рішення про те, що територія колишньої Східної Галичини буде включена до складу польського Генерал-губернаторства. На цій нараді був присутнім також Альфред Розенберг, до компетенції якого входило вироблення ідеології для окупованих Третім Райхом східних територій. Зважаючи на майже півторастолітнє перебування Галичини в складі Австрійської держави (німецької), Розенберг запропонував відмежувати українське галицьке населення в окремий адміністративний дистрикт, де політика щодо «окультуреного» австрійцями українського населення була б м’якшою порівняно з райхскомісаріатом «Україна». З арештом уряду Ярослава Стецька та створенням 1 серпня 1941 р. дистрикту «Галичина» німці чітко виставили вектори української політики. У нацистській расовій теорії галичани-українці майже дотягували до рівня фольксдойчів і відрізнялися від «нецивілізованої» решти українців. Цікаво, що і в Альфреда Розенберга і в сучасного українського історика Дмитра Табачника ідентичні підходи у визначенні «інакшості» галичан. Логіка історичного аналізу в обох тотожна, тільки висновки, відповідно до політичної кон’юнктури, протилежні. Розенберг вважав, що австрійський період став для галичан часом їхнього «цивілізування». Д.Табачник вважає його часом проведення «селективних експериментів» над галичанами, в результаті чого з’явився новий національний тип – «народ-зрадник».

Ще одним сигналом, який прозвучав на нараді у Гітлера, було те, що в його планах нема місця навіть для маріонеткової української держави. Проти нового розподілу українських територій як такого, що роз’єднує Україну, виступила Українська Національна Рада на чолі з Костем Левицьким. Свою незгоду з утворенням «неукраїнського» дистрикту висловив також митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Оскільки Рада визнала ОУН головною силою, що бореться за незалежність України, то можна стверджувати, що обидві ці структури більше не стояли на галицьких позиціях, а радше на загальноукраїнських. Натомість німці інструменталізували термін «галицький» для поділу українців на різні сорти за культурно-расовим критерієм.

Востаннє термін «Галичина» використовували нацисти при створенні галицької дивізії СС. За ініціативою генерал-губернатора дистрикту «Галичина» Отто Вехтера в 1943 р. було розпочато формування полку з числа галицьких українців. Вехтер був австрійцем за походженням і належав до кола тих нацистів, які допускали співпрацю колишніх громадян Австро-Угорщини з Вермахтом і навіть СС. На відміну від Еріха Коха, гауляйтера райхскомісаріату «Україна», він підтримував ідею формування стрілецької дивізії СС із числа галичан-українців. Давши згоду на таке формування, Гайнріх Гіммлер поставив умовою, що дивізія не мусить мати українських символів, щоб не порушувати на майбутнє питання незалежності України. Тому офіційним знаком дивізії «Галичина» став золотий галицький лев на синьому фоні, і лише на штандарті був присутній тризуб. Крім того, дивізія називалася ще «Галицькою №1». Після розгрому Першим Українським фронтом дивізії під Бродами на початку серпня 1944 р., Гіммлер погодився на перейменування її на «Українську №1». Саме цим не зовсім приємним для українців сюжетом закінчується коротка історія назви «Галичина». В усіх подальших випадках використання цієї назви було лише її довільною інтерпретацію, відповідно до пануючих у суспільстві ідеологем.

Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме - «Галицька митрополія».

Ренесанс, який переживає у наш час галицька тема, має глибоке і виразно політичне коріння. Академічною кон’юнктурою тут більше навіть не пахне. Натомість маємо справу із черговим намаганням використати галицьку специфіку для розколу сучасного українського суспільства. Як видно з історії, це вже не перша інструменталізація «Галичини» і будемо сподіватися, що й вона не матиме успіху.

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Ср Лип 07, 2010 10:54 pm

Зиновій Соколюк

ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

До проблематики Української Повстанської Армії (скорочено УПА) — цього дивного твору другої світової війни — можна підходити з різних становищ: її можна розглядати з мілітарного, внутрішньо-українського, міжнароднього, соціяльного, політичного й багатьох інших аспектів. На якому становищі ми не зупинилися б, загадковість вже самого її довголітнього існування в найнесприятливіших умовах ставить дослідника перед важкими до з'ясування питаннями. Мабуть, це їх завдавали собі політичні і військові кола по другім боці фронту. Ними, або з їхнього веління, списано тонни паперу, так начебто таким способом можна зліквідувати цей феномен. Біда тільки в тому, що партійно-бюрократичні інструкції вкладали в прокрустове ложе усіх тих, хто мав би на цю тему писати, її вияснювати й інтерпретувати. Для справжнього дослідника не було місця. Отже, за малими вийнятками, появилася макулятура і пропаґандивна тріскотня, якою годували народ, починаючи від шкільної лавки. Ще й сьогодні, після проголошення т. зв. гласности, партійні догматики тримаються цупко давніх стереотипів і аж ніяк не збираються глянути правді у вічі і бачити її такою, як вона була.

Як первородний гріх закидається УПА ще й у наші дні (див. напр. серію статтей В. Давиденка: "Радянська Україна" за 27.11. — 7.12. 1988) коляборацію і тісну співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Ця остання мала б бути ініціятором, вивінувачем і покровителем збройних "банд" УПА (аякже, такою назвою "величали" УПА постійно, не замислюючись над невластивістю цього окреслення ддя так могутнього руху з політичними цілями). Вістря її боротьби (тобто УПА) було спрямоване проти СССР. Вислужництво гітлеризмові перемінилося пізніше у вислужництво "буржуазним" розвідкам, зокрема англо-американським. Проголошуване гасло боротьби за самостійну Україну мало б служити за камуфляж для прикриття справжніх цілей, тобто вислужництва.

Такі масовані закиди, зокрема щодо утворення, змушують застановитися над питанням виникнення УПА. Офіційна її метрика подає за дату осінь 1942 року. Фактично ж перша сотня УПА, за свідченням Миколи Лебедя (УПА, стор. 40), утворилася з кінцем грудня 1942 р. Але й сам цей автор говорить про збройні відділи на Волині, які діяли від літа 1942 року.

Всі, хто цікавиться проблематикою УПА, знають, що про її походження ведеться й досі завзятий спір між прихильниками трьох відламів єдиної колись Організації Українських Націоналістів (ОУН). Спір цей набирав свого часу не надто цивілізованих форм, так, начеб ішлося про іграшку, а не серйозні питання, пов'язані з людською кров'ю і життям. В основному йшлося про ініціятиву й причетність, а також про ідейно-політичне керівництво УПА. Деякі автори хотіли бачити зародження УПА в "Поліській Січі" Тараса Бульби-Боровця, яка свої початки виводить з 1933 р., потім розв'язується і наново організується (1940) в порозумінні з урядом УНР, укладає договір з ОУН полк. Мельника (липень 1941), знову розв'язується (листопад 1941) і знову відновлюється (весна 1942), веде переговори з німцями і большевиками, перейменовує себе в УПА, щоб у липні 1943 стати УНРА (Укр. Нар. Рев. Армією). Наприкінці 1943 р. УНРА (після арешту Боровця) перестала існувати (див. О. Штуль, ЕУ, Словникова част., стор. 2182). Претенсії до первородности УПА пред'являє також ОУН полк. Мельника, яка мала свої боївки і відділи.

Тут ми цих питань не розв'яжемо, поскільки їх складність вимагає нового безпристрасного дослідження. Якщо історична наука в Україні буде справді вільною, якщо буде доступ до всіх архівів, тоді, треба вірити, всі ці проблеми будуть об'єктивно оцінені й виважено з'ясовані. Ми не можемо нехтувати ні однією жертвою, якщо вона складена в ім'я світлих ідеалів.

Нам тут доведеться ствердити, що проіснувала десятиліття одна-єдина УПА, і це є той фактор, який відіграв у нашій новітній історії особливо важливу ролю. Навіть якщо до цієї УПА причетна одна політична організація, тобто ОУН під номінальним керівництвом Степана Бандери, то й це не дає підстав для нікого дивитися на неї як на підкинене дитя, як на щось "не наше". УПА була задумана й проіснувала як всенародня визвольна армія, і було б недоречним уважати її за щось в роді партійних боївок.

Повернімось думкою у ті зловісні часи, коли на теренах України горів бій за панування над нею і цілим Сходом Европи. Проминуло вже 50 років, коли прийшов брунатний наїзник, щоб запанувати на місці червоного. З ініціятиви ОУН під проводом Бандери проголошено 30 червня 1941 р. у Львові Акт самостійности України.

Можна різно дивитися на цю подію: можна критикувати час, спосіб і місце такого проголошення, склад і кваліфікації ґреміюмів, які вирішували це питання, роздумувати над перспективністю його з огляду на конкретну ситуацію і міжнародне становище і т.д. і т.п. Не можна, однак, заперечувати ідейности і жертвенности творців цього акту (реакцію Гітлера і його оточення можна було очікувати — це ж був для нього виклик!), а також не можна оспорювати, що ідея самостійности України відповідала бажанням її народу.

Не зупиняючись над проблематикою Акту 30 червня, треба тут звернути увагу на деякі його консеквенції, які мають безпосереднє відношення до УПА. Арештуючи членів уряду, які не хотіли відкликати цього акту, гітлерівська Німеччина була змушена здемаскувати свою справжню політику щодо України скоріше, ніж їй цього бажалося б. Тим самим українська людина, яка початково ставилася з певними симпатіями і надією до німців ("Майн Камф" перед тим мало хто читав), могла дуже швидко зорієнтуватися в тому, що несе їй на практиці новий наїзник. Нелюдське трактування полонених червоноармійців (серед яких було багато українців), винищування свідомої української інтеліґенції (Лемик, Теліга, Ольжич і ін.), накладання неспівмірних континґентів довстав державі, експлуатація промисловости, вивози молодих людей на каторжні роботи в Райху — це було тим новим ярмом, якого українці не очікували від цивілізованої Німеччини. Все це спонукало до посилення підпільної роботи, спрямованої на втримання української субстанції, послаблення репресій окупанта і, врешті-решт, реалізацію самостійности бодай в поодиноких місцях. Цей час характерний також тим, що всюди, де існувало підпілля, інтенсивно проводилися військові й ідеологічні вишколи з наміром створити власну збройну силу і поширити визвольницькі ідеї на всі терени України, зокрема на її Схід (похідні групи), де 20-літнє панування і бешкетування большевиків дало свої сумні наслідки. Виникнення збройних відділів було тільки проблемою часу.

Як кажуть у народі, одно нещастя само не ходить, воно тягне за собою інші. У німецькому запіллі (частинно в Україні) з'являється большевицька партизанка з відомим ворожим ставленням до українського населення і, зокрема, самостійницьких прагнень українського підпілля. Вона шукає і знаходить контакти з польськими партизанами. Обидва ці партнери є однозгідні у своїй тактиці щодо українців — вербування до співпраці або суцільний терор. Поляки ні за яку ціну не можуть погодитися на втрату т. зв. Кресуф Всходніх. Для українських самооборонних відділів, а згодом для УПА виникають несподівано нові фронти — не тільки проти німців, а й совєтських партизанів, а також проти різного роду польських боївок.

Звичайно, зустрівшись з такими противниками, і німці теж повели відповідну провокативну політику, щоб нацьковувати "унтерменшів" на взаємне поборювання. Все це відбувається на плечах місцевого українського населення, за якого могла заступитися тільки УПА. Нічого дивного, що до цієї формації потягнулися молоді люди, незалежно від їхньої партійної приналежности, віровизнання, соціяльного походження і т.п., бо тільки тут вони вбачали справедливу боротьбу за власне самовиявлення, за оборону населення перед ворожим терором, одне слово, за волю української людини. Була це боротьба неспівмірна, накинена, але й необхідна для оборони гідности й екзистенції народу. Це, до речі, могла б бути також відповідь усім тим критикам, які, зберігаючи своє життя втечею, вказували на великі жертви і безвиглядність боротьби з такими гігантами, як Німеччина й СССР.

Дії УПА були таки доволі помітні невдовзі після її перших збройних зударів. Ворог, чи вороги, дуже швидко відчули, що мають до діла з поважним противником, якого не можна неґувати. Терени, опановані УПА, треба було оминати. Так створювалися своєрідні партизанські республіки. Напади на безборонне українське населення поступово припинювалися. Вже сам факт існування УПА вимагав обережности в окупаційних плянах і заходах.

Ситуація докорінно змінилася, коли всі землі України опинилися під поновною большевицькою окупацією (друга половина 1944). УПА стала пристановищем для нових молодих людей, що підлягали зарядженій мобілізації. Мобілізованих до Червоної Армії після двотижневого вишколу кидали на фронт (висока смертність таких призовників була загальновідома).

Зміна окупанта ускладнювала становище УПА ще й тим, що вже хоч би з мовного погляду окупаційні органи могли краще комунікуватися з населенням. Серед цих органів було немало таки рідних українських вислужників режиму, засліплених комуністичною ідеологією і готових гинути "за родіну й за Сталіна".

Хоч у своїй переважаючій масі українське населення всеціло сприяло визвольному підпіллю, ворог докладав великих зусиль щодо вербування таємних інформаторів і аґентів, чим хотів вбити клин між цим населенням і підпіллям. Рівночасно він цілеспрямовано викликав психозу страху, вживаючи для цього найрізноманітніших засобів. Повернені з фронту частини Червоної Армії були кинені на знищення УПА (т. зв. "червона мітла"), але вони не мали майже жодного успіху. Тоді вдалися до масового виселення цілих родин поза межі України, зокрема на Сибір, якщо на них падала тільки тінь підозріння щодо самостійницьких стремлінь або симпатій до визвольного руху. До неперебірливих засобів належить також творення т. зв. істрєбітєльних батальйонів, складених переважно під примусом із старших мужчин місцевого походження, які мусіли йти до боротьби з повстанцями під наглядом і командою "вірних сталінців". Крім цього з провокативною метою творено з частин внутрішніх військ боївки, які видавали себе за українських повстанців і з такою маскою "провірювали" настрої населення (на щастя, люди дуже швидко орієнтувалися, з ким мають до діла і хто криється за такими "повстанцями"). До засобів психотерору належало знущання над полоненими повстанцями або виставлювання тіл убитих вояків УПА на публічне видовище і т.п.

Кинена проти УПА велика кількість спецвійськ НКВД, зокрема перед виборами до ВР СССР навесні 1946 р., змусило командування УПА до застосування іншої тактики. Коли досі діяли більші відділи (звичайно сотні, а при більших бойових завданнях і курені), дальша їх дія вимагала розчленування на менші частини — чоти, а то й рої з закріпленням за ними певного терену. Тим самим на командирів усіх ступенів і взагалі всіх повстанців спадала ще більша відповідальність. Відповідальність за довірених їм людей, за гармонізацію дій, за добру евівпрацю з населенням, за бойові і пропаґандивні успіхи. У тому часі з'являються славнозвісні криївки, ці своєрідні шапки-невидимки, які будовано в найрізноманітніших місцях, залежно від можливостей і фантазії повстанців. Самозрозуміле, що в усіх видах плянування, організації і реалізації постоїв і дій була обов'язкова найсуворіша конспірація. Тим більшою була вона в проблематиці криївок, бо ж від цього залежало життя одиниць і груп людей.

Коли дії УПА в Україні з ходом часу і з посиленням ворожого терору серйозно змінилися, то інакше це виглядало в т. зв. Закерзонському краю, тобто на українських теренах, прилучених до Польщі. Тут не було потреби розчленування відділів. Вони діяли в повному складі до кінця, тобто до другої половини 1947 і початків 1948 рр., коли українське населення цих теренів виселено поголовно на т. зв. Зємє Одзискане, отже, понімецькі терени Польщі. Цим виселенням підірвано екзистенційну базу відцілів УПА. Щойно коли Закерзоння опустіло, частина відділів відійшла в Україну, а частина на Захід, переважно до американської зони Німеччини.

До якого часу існувала УПА? Є це одне із найважчих питань, і з цього приводу існують різні думки. Треба, мабуть, виходити з того, до якого часу існувала структура УПА з ієрархічною побудовою, одностайним командуванням і підпорядкуванням, а не з того, скільки повстанців (одинцем чи групами) могли переховуватися. Виходячи з такої точки зору, ми маємо віднотувати, що довголітній головнокомандувач УПА ген. Тарас Чупринка — Роман Шухевич згинув в бою 5 березня 1950 р. Після нього очолив УПА Василь Кук-Коваль, який попав живим у руки ворога і під якого прізвищем появлялися в режимових публікаціях різні заклики і звернення. Кук живе тепер у Києві і твердить, що цих заяв він не підписував. Справа його схоплення і його дальшої долі в руках ворога вимагає ще докладнішого насвітлення. Після Кука вже не було звісток про призначення нового головного командира УПА.

Коли приймемо, що зі смертю чи іншою втратою головнокомандуючого не закінчується екзистенція підпорядкованих йому формацій, бо існують ще більш чи менш справно діючі структури, тоді треба прийти до висновку, що УПА діяла ще щонайменше два роки після смерти ген. Чупринки. Відомо, що відзнаки УПА за хоробрість були надавані ще в жовтні 1952 р. (Содоль, стор. 38). Таким чином, ми можемо з повним правом говорити про щонайменше 10-річний період боротьби УПА в Україні. Маючи на увазі умови, серед яких вона діяла, об'єктивний спостерігач мусить прийти до висновку, що це є подвиг, рівних якому ледве чи знайти в історії людства. Розуміється, офіційну дату закінчення боротьби УПА доведеться ще встановити, коли будуть зібрані всі факти, які з різних причин не були нам досі відомі.

Було б несправедливо і кривдно, коли б, говорячи про УПА, не сказати про два важливі фактори, без яких її існування було б неможливе. До цих факторів слід зарахувати — народ і Організацію Українських Націоналістів. Большевицька пропаґанда, як ми згадали, мала великі труднощі з поясненням причин довголітньої дії УПА (подібні труднощі мали й польські комуністи). Як одне з пояснень подавали "бандитизм і терор" УПА щодо населення, змальовуючи це макабричними образами про петлю з мотуза, сокири і ножі, завалені трупами криниці і т.п. Пропаґандисти чомусь не здавали собі справи з того, що такими твердженнями самі собі шкодять. Уявім на хвилину, що УПА дійсно трималася тільки терором, що вона не мала загальної підтримки населення. Як довго вона могла б втриматися при гнітючій перевазі ворога і сприяючому йому, як твердили пропаґандисти, населенню? Мабуть, вистачило б кількох місяців, щоб впоратися з отими "ворогами народу — українськими буржуазними націоналістами".

Вже такі прості міркування підказують, що справа має глибше коріння і що мусіла бути всезагальна підтримка населення підпільному рухові. Цей рух втілював у собі його бажання і надії, він під силу своїх спроможностей боронив його, одне слово — цей рух був його невід'єм-ною частиною і його зовнішнім речником. Як своє дитя, цей народ серед безлічі небезпек і нужд годував і одягав УПА, служив розвідувальними даними і зв'язками, давав при потребі пристановище, переховував воїнів і поранених. Терпіння, які спадали на його голову, незлічимі. Але він їх зносив мужньо і плекав леґенду про своє підпільне військо навіть тоді, коли УПА вже давно перестала існувати.

Не менш важливим фактором для дії УПА була, як сказано, Організація Українських Націоналістів. Революційні методи її боротьби від самих початків продовжувалися під час усіх окупацій українських земель. У цій боротьбі гартувалися кадри, здобувався досвід, посилювалися пошуки нових, успішніших форм і методів.

Невдача, яка спіткала Акт 30 червня, ще більше зміцнила віру в те, що жоден чужинець не принесе волі Україні, її треба здобувати самим. Якщо ще десь могли бути пронімецькі настрої чи симпатії, то щезали вони після виарештування уряду й окупаційної практики безслідно.

З перспективи 50 років доводиться з неабияким подивом оцінювати гнучкість політики тодішнього керівництва ОУН. Поза всякими сумнівами, ОУН могла в той час творити власні бойові одиниці, щось на взір партійних боївок. Замість цього вона винесла питання збройної боротьби на ширшу, всенародню базу. Мірилом придатности до служби в УПА служив не партійний білет, але патріотизм і моральна чистота людини. Тому в УПА знаходили місце і колишні старшини армії УНР, вояки і старшини польської, німецької, совєтської й інших армій; у ній були люди, які деклярували себе націоналістами, а також і такі, які не догоджувалися з націоналістичною ідеологією або ставилися до неї критично, як і люди із зовсім іншими політичними уподобаннями, їх єднала ідея боротьби за незалежну Україну і потреба оборони власного народу від усякого гнобителя. Звідси можна судити про державницький підхід і дух толерантности, які ціхували тодішню ОУН.

Розуміється, як ініціятор і співтворець УПА, ОУН старалася поши-рювати свій вплив на підпільні відділи, і це було її добрим правом. Це була єдина організована політична сила, що залишилася на рідних землях після переходу фронту на Захід. Тому вона мала право й обов'язок аналізувати кожночасну політичну ситуацію, робити з неї потрібні висновки, давати своєму членству директиви, відповідно інформувати народ і вояків УПА.

Належить при цьому підкреслити, що й сама ОУН пройшла в той час важливу і помітну еволюцію. Досить поглянути на постанови трьох Великих зборів ОУН, які становили програми дії, щоб усвідомити собі цю істину. Від початкового монократизму до визнання і боротьби за демократичні ідеали — це таки великий проґрес. Цей проґрес проходив поволі і болюче, але в сутичці з новою дійсністю, в сутичці зі східньою Україною і на основі призбираного досвіду настала потреба перевірки власних позицій і можливости їх пристосування до нових умов. На місце догматизму прийшла більша елястичність, і це знайшло своє відображення у постановах III Великого збору. Все це улегшувало створення підстав для дії УПА, а потім для творення УГВР.

Поширивши базу визвольної боротьби, ОУН залишалась підпільною революційною формацією з іманентними їй прикметами підпільної організації. У конкретних умовах вона творила немовби сітку адміністративних органів підпільної держав,. її дії проявлялися в різноманітних формах: від політичної і пропаґандивної роботи серед населення, через організування розвідки і зв'язку до власних складних бойових завдань включно. Таким чином, ОУН і УПА себе взаємно доповнювали. Подекуди умови боротьби ОУН були куди комплікованіші й небезпечніші, ніж відділів УПА. Координація дій обидвох формацій відбувалася на всіх щаблях ієрархічних драбин, хоч, як це в житті звичайно буває, не обходилося й без певних непорозумінь.

Хоч існували Провід ОУН і Головне Командування УПА, вичувалася потреба завершення цих структур одним політичним і репрезентативним тілом. I так, після відповідної підготови, з ініціятиви командування УПА, був скликаний в карпатських лісах в днях 11-15 липня 1944 р. Перший Великий Збір УГВР, в якому взяли участь видатні діячі різних політичних переконань. Цей збір обрав керівні органи УГВР і прийняв важливі політично-правні документи, як "Устрій", "Плятформу" й "Універсал" УГВР, а також текст присяги вояка УПА. Таким чином була створена політична надбудова для підпільної армії, її політичне керівництво. Коли до цього часу (але також і пізніше) в УПА практикувалися функційні ступені (ройовий, чотовий, сотенний, курінний), то створення підпільного парляменту й уряду дозволяло додаткове надавання військових ранґів, зокрема вищого командного складу (генерал-хорунжий, полковник, підполковник, майор, сотник, поручник).

Також вреґульоване було надавання відзнак за бойові заслуги, що, безумовно, служило моральним стимулом і заохотою, бо ж великих вчинків було немало. Тут приходиться звернути увагу на той факт, що ані військових ступенів, ані нагород "не розкидали", а навпаки — ними наділювали дуже а дуже скупо. До ступенів генералів підвищено, здається, тільки головнокомандуючого підполк. Чупринку і його шефа штабу майора Перебийноса щойно в лютому 1946 року. Лише одиниці дістали ступені полковників. Це говорило б про серйозність і відповідальність, з якою УГВР і Командування УПА ставилися до своїх компетенцій і можливостей.

Основне значення УГВР лежить, однак, в політичній площині. Йшлося про те, щоб, як писав ген. Чупринка, "цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парляменті всі існуючі в цей час в Україні здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний Комітет приділяв притягненню до проєктованого представництва представників східньоукраїнського громадянства, що стояло в опозиції до большевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодшої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації" (Літопис УПА, т. 9, стор. 402).

Отже, УГВР була задумана й реалізована і як політичне керівництво визвольної боротьби, у тім числі УПА, і як політична репрезентація цієї боротьби внутрі і назовні. Коли сама УГВР залишилася на рідних землях, то для політичної і пропаґандивної роботи за межами України вона делеґувала своє Закордонне представництво. В системі Закордонного представництва УГВР діяла також Місія УПА, у центрі уваги якої було збирання і пропаґування здобутків УПА.

З'ясувавши тло, на якому зродилася УПА і її головніші етапи боротьби, видається доцільним застановитися над її політичним значенням як на внутрішньому, так і зовнішному відтинках. Вже саме її існування було політикумом першорядної ваги. Будучи частиною українського народу, вона мусіла висловлювати бажання і надії цього народу. Тим еамим вона була не лише мілітарною, але й політичною силою. Від кожного вояка УПА вимагалися відповіді на питання: за що ти борешся, до чого змагаєш, чому хочеш змінити існуючі відносини? Оборона населення, яка була домінантною у початковій фазі, пізніше не вистачала. Насувалися нові питання про можливості і перспективи. Самого, що боротьба ведеться за самостійну Україну, згодом також замало. За яку Україну? Як вона мала б виглядати, як мала б бути керована, який мав би бути її устрій?

Такі і ряд подібних питань змушували до формування політичного ччя УПА, бо ж мала говорити не тільки сама зброя, а й арґументи.

Програмовим її документом стала деклярація під заголовком "За що бореться УПА". Вона в сконденсованій формі схоплювала всі ті постуляти, за здійснення яких УПА змагалася. Мета УПА — здійснення Української Самостійної Соборної Держави, боротьба проти імперіялістів і імперій, проти поневолювання одних народів іншими. Державний і соціяльний лад України мав би знищити большевицьку експлуататорсько-кріпацьку систему в сільському господарстві, а на її місце ("земля є власністю народу") допускати індивідуальне та колективне користування землею, "в залежності від волі селян". Велика промисловісь мала б бути національно-державною власністю, а дрібна кооперативно-громадською. В соціяльній площині вимагано восьмигодинного робочого дня, участи робітників у прибутках підприємств, вільний вибір місця праці, свободу профспілок, рівність чоловіка з жінкою, охорону материнства тощо. Особливий наголос кладено на освіту (обов'язкове середнє навчання) і культуру, вільне виконування культів і відокремлення церковних організацій від держави. Самозрозумілою була свобода друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду; відкидалося "накинення суспільності світоглядових доктрин і догм". УПА боролася за рівність усіх громадян України, незалежно від їх національности і за "повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і по змісту національну культуру".

Коли читати цей документ сьогодні, насуваються різні думки і паралелі. По-перше, мається враження, що це є немовби сурогат майбутньої конституції України. При чому ця "конституція" має наскрізь демократичні заложення, вона дозволяє на всебічний розвиток одиниці і суспільства. Подібні постуляти зустрічаємо в багатьох конституціях демократичних держав. Певні фіксування в господарських питаннях відповідали духові тих часів і мали на меті запобігти запровадженню капіталістичного ладу. До речі, багато дечого з деклярації "За що бореться УПА" знайдемо сьогодні в програмових документах Руху за Перебудову.

По-друге, згаданий документ УПА і програмові постанови III ВЗ ОУН з серпня 1943 р. в основних своїх цілях співзвучні. Не маючи змоги встановити, коли точно появилася деклярація УПА і які автори її укладали, треба цю однозвучність пояснити не тільки тісною співпрацею і координуванням спільних дій, але й вимогами часу, конкретної дійсности та накопиченого досвіду.

Самі коротко сформульовані принципи були справді підставою для надання напряму визвольній боротьбі, їх, однак, треба було далі розвивати, щоб зробити доступними і зрозумілими для народу. Тут поважний вклад робили своїми писаннями такі автори, як Полтава, Горновий, Кужіль і ін. Одностайність пропаґандивно-політичної роботи серед відділів УПА забезпечували інструкції і вказівки політвиховного відділу при Головному Командуванні. Неабиякі послуги надавали також часописи УПА, які появлялися залежно від спроможностей при Військових округах або Тактичних відтинках. Само собою розуміється, що з появою УГВР її постанови й інформації мали зобов'язуючу силу для всіх відділів УПА. Все це було підставою для пропаґандивно-освідомлюючої діяльности серед населення, але також для поборювання ворожих пропаґандистських вигадок.

З цього вже дуже загальникового нарису видно, скільки зусиль треба було витрачати на те, щоб забезпечити всі аспекти визвольної боротьби, тобто треба було творити, як би ми це сьогодні назвали, інфраструктури. Це вимагало політичного й організаційного хисту, у якому не можна відмовити організаторам і керівникам УПА та всього визвольного руху.

Народ ці зусилля належно оцінив і підтримав. Він переконався, що підпільна армія чесно ставить питання його свобідного розвитку і за його волю кладе на жертівник батьківщини високий трибут. Саме ця чесність з собою самим і з народом була теж однією з таємниць її довгого існування.

На закінчення слід сказати декілька слів про зовнішній аспект боротьби. Численні звернення УПА до сусідів (росіян, поляків, білорусів, але й узбеків, казахів, туркменів, татарів Поволжя, вірмен і народів Кавказу, до прибалтійських народів), до вояків чужих армій (червоноармійців, червоних партизанів, добровольців при німецьких військових частинах) вказують дуже промовисто, що УПА шукала союзників і змагала до широкого міжнароднього фронту проти окупантів, а рівночасно до далекойдучого невтралізування ворожих військових сил. Вислідом цих старань була участь багатьох чужинців у лавах УПА. На жаль, не вдалося залучити до спільної боротьби поляків чи росіян, хоч з першими ведено переговори, а навіть проведено одну спільну наступальну акцію (на Грубешів). Зневтралізівати вддлося відступаючу з фронту мадярську армію, яка воювала по боці німців. До досягнень УПА слід зарахувати також Конференцію поневолених народів в днях 21-22.ІІ.1943, яка відбулася в Україні і в якій взяли участь представники 11 національностей.

Пропаґандивно-вербувальну мету мали також рейди відділів УПА да наших сусідів: поляків, словаків, білорусів і румунів. Йшлося про те, щоб тут також невтралізувати ворожу пропаґанду і показати вояків такими, якими вони були. Найголоснішими, однак, були рейди к 1947-48 років, коли сотні бійців пробивалися зі зброєю в руках на Захід, залишивши за собою шлях понад тисячу кілометрів. Про УПА заговорив нараз цілий світ, який до цього часу закривав очі на дійсність, в апелі до цього світу (напр., щодо визнання УПА за воюючу сторону) не дали, однак, позитивних наслідків. Не добилася УПА й ніякої допомоги ззовні. Вона весь час свого існування була здана на власні сили. Тим вона справді могла зберегти свою повну незалежність від сторонніх чинників, але матеріяльна або навіть моральна допомога могла була в багато дечому улегшити виконування завдань.

Здається, доцільним було б зробити бодай декілька висновків. Перш за все видається потрібним підкреслити велику дисциплінованість УПА й виелімінування будь-якої анархії чи отаманії. Єдність визвольного руху і єдність керівництва — це унікальний здобуток новітньої української історії. Наші сусіди (напр., поляки) такою єдністю похвалитися не можуть.

Дальшим досягненням треба вважати єдність визвольного руху з прагненнями народу. Це не пусті слова. За ними стоять довголітні випробування, засвідчені численними жертвами як членів цього руху, так і самого народу. Сучасні звернення до традицій УПА говорять промовисто, що добра пам'ять в народі про ті героїчні часи не пропала.

Не менш важливою є історична роля УПА. Без неї, без її боротьби проти націонал-соціялістів і большевиків було б куди легше причепити українському народові, або його частинам, клеймо коляборантства, безликости чи вислужництва. Через боротьбу УПА наш народ ще більше мужнів і набирав ціх державницької нації. Сьогодні доводиться переживати, щоб спадок цієї боротьби не був розміняний на дрібні групові інтереси. Видається, що не всі національно свідомі політичні даячі відроджуваної України розуміють небезпеку, яка випливає із дрібних чварів, якими можуть скористатися провокатори й аґенти все ще сильного і грізного ворога.

Було б, звичайно, помилкою тільки ґльорифікувати УПА і не бачити тіней, які без сумніву були. Великим недоліком можна, напр., вважати брак або таки недостатню діяльність політичного керівництва на міжнародному й дипломатичному відтинках. Претенсії можна пред'являти і щодо мобілізованости української діяспори, зокрема на американському терені, для посиленої моральної і матеріяльної підтримки (самого позитивного ставлення, і то не всіх, було замало). Відчувався брак кваліфікованих старшинських і підстаршинських кадрів, відповідної зброї, всесторонньо освічених політичних діячів. Всього цього було замало. Здобування зброї, медикаментів, харчів і т.п. обходилося часто дуже дорого. На всі ці недотягнення можна знайти виправдання, але через це вони не перестають бути недотягненнями. Усвідомлення їх може тільки позитивно позначитися на творенні об'єктивного образу УПА.

Доба УПА — пройдений етап. Сьогодні треба підводити всесторонні підсумки, оцінки, але й вияснювати явища, яких досі з різних причин не можна було робити. Велику справу робить видавництво "Літопису УПА", яке видало досі 20 томів нефальшованих документів. Цю і подібні праці треба продовжувати, щоб один з найкращих періодів нашої історії знайшов віддзеркалення в науці, в пам'яті народу і його прийдешніх поколінь.



------------------------------------------------------------------------

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Лебедь, Микола: УПА (Українська Повстанська Армія) 1946, 2-е вид. "Сучасність" 1987.

2. До зброї, Журнал Місії УПА при ЗП УГВР, видаваний в pp. 1946—1953.

3. Позиції українського визвольного руху, "Пролог", Мюнхен 1948.

4. Самостійність ч. 1, 1946, Орган УГВР, передрук ЗП УГВР 1949.

5. У боротьбі за волю — під бойовими прапорами УПА, Авґсбурґ 1949.

6. Мірчук, Петро: Українська Повстанська Армія 1942—1952, Мюнхен 1953.

7. Українська Повстанська Армія. Збірка документів за 1942—1950 pp., вид. ЗЧ ОУН, том I, 1957, том II, 1960.

8. Полтава, Петро: Збірник підпільних писань, Мюнхен 1959.

9. Дяків-Горновий, Осип: Ідея і чин. Повна збірка творів, вид. "Товариство колишніх вояків УПА", Нью Йорк 1968.

10. Шанковський, Лев: Українська Повстанська Армія, в "Історії Українського Війська", вид. I. Тиктор, Вінніпеґ 1959.

11. Літопис Української Повстанської Армії, Видає "Літопис УПА", Торонто 1978—1991. Досі видано такі томи: 1 — 1978, 2 — 1985, 3 —1978, 4 — 1979, 5 — 1983, 6 — 1983, 7 — 1983, 8 — 1980, 9 — 1982, 10 — 1984, 11 — 1985, 12 — 1989, 13 — 1986, 14 — 1987, 15 — 1987, 16 — 1987, 17 — 1988, 18 — 1990, 21 — 1991.

12. Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів за 1944—1950 pp. вид. 34 ОУН 1956.

13. Waskowycz, Hryhorij: Roman Suchevyc — Kommandeur des Befreiungskrieges. "Mitteilungen" JVs 17, AFG d. UW, Munchen 1980.

14. Butkowskyj, Ivan: Die Struktur der Ukrainischen Aufstandischen Armee. "Mitteilungen" JVs 17, AFG d. UW, Munchen 1980.

15. Sodol, Petro R.: UPA: They Fought Hitler and Stalin, New York 1987.

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Ср Вер 01, 2010 11:16 pm

Альтернативний погляд від поляків на вбивство Перацького.

http://www.zaxid.net/article/73606/

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Пн Вер 06, 2010 10:44 am

У День Незалежності, коли я поверталася додому, проходячи повз мітинг на одній з центральних площ Києва, почула короткий, тривалістю з хвилину, виступ котрогось з мітингувальників. Цей виступ мене буквально заворожив. Літній чоловік говорив про те, що незалежність слід здобувати щодня і щодня доводити, що ми її варті. А щоб стати вільними, треба хотіти стати вільними. У цих словах було стільки внутрішньої сили й щирості, що я вирішила поспілкуватися з промовцем.

Степан Семенюк — один із перших творців загонів Української повстанської армії, колишній в'язень, чий смертний вирок замінили на 20 років каторжних робіт. І він один з останніх воїнів УПА, хто ще залишився живий. У підручнику з історії для 5-го класу, переписаному на догоду кремлівському керівництву, вилучено розділ про УПА. Сьогоднішнє інтерв'ю — наш подарунок тим, кому цікава чесна історія України. Я запросила пана Семенюка в УНІАН… Ми спускалися з Михайлівської площі на Європейську, намагаючись пробитися крізь «святкові» загороди Управління державної охорони та міліції.

- Прошу обійти площу та йти через Майдан, — сказав мені охоронець, не пускаючи йти по прямій дорозі.

— Та зі мною 80-річний політв'язень, йому важко ходити, пропустіть нас, — намагалася переконати охоронця.

— Нє положено, ето моя работа, — пробубонів він у відповідь.

— Мені не 80, а 90 років, і ми з вами прекрасно пройдемося по Хрещатику, — взявши мене під руку, сказав Степан Семенюк — політичний референт крайового проводу Організації українських націоналістів (щось на зразок ідеолога ОУН) та голова політичного відділу воєнної округи УПА. Цей дід виглядав справжнім аристократом порівняно з охоронцями від УДО, які нагадували радше зібрання поручиків ржевських, а не вишколених військових.

СТЕПАН БАНДЕРА — ЄДИНИЙ ЛИЦАР У ЄВРОПІ, ХТО 1941 РОКУ
СКАЗАВ ГІТЛЕРУ «НІ»

Пане Семенюк, як 1939 року Галичина сприйняла прихід
радянських військ?

Частина людей вітала прихід радянських військ. Симпатії до польської держави в українців не було. Хоча Польща була демократична держава, і, коли Україна була під Польщею, виходило багато української літератури, утім, на всю Рівненську та Волинську області існувала лише одна українська гімназія. Що тут пояснювати? В українців завжди була мрія про свою державу. А 1939 року приїжджають радянські війська, а там людей підбирали з українців. Школи перейшли на українську мову. Правда, ввели й російську. Учителі пройшли перепідготовку.

Я сам, уже будучи членом ОУН, став учителем історії, у 1940 році пройшов підготовку в секції істориків. Але після приходу радянських військ минуло два-три місяці, і з крамниць зникло все. Усе викуповувалося «визволителями», які відправляли продукти й товари до себе на батьківщину, проте нічого не привозили. Безперервно тривали мітинги, збори в містах. Люди запитували нову владу, чому немає мила. Нам відповідали: спочатку слід побудувати склади, а потім привеземо мило.

Ставлення до Чернової армії змінювалося…

Потім почалися арешти людей. Німці ж були по-своєму «чесні», вони могли повісити людину, сфотографуватися на тлі шибениці та надіслати фото своїй жінці. Вони здобували життєвий простір без риторики про ощасливлення українського народу.

Чи знали ви Степана Бандеру особисто? І
Романа Шухевича?

Вам тяжко зрозуміти що таке підпілля… Краще, аби ви цього не переживали. Ми жили під чужими документами, чужими іменами. На одній конференції був чоловік, на якого я звернув увагу. А потім упізнав його на фотографії, це був Роман Шухевич.

А Бандеру арештували в 1941 році, судили, кинули до концтабору, після 1944 року його теж в Україні не було. Але щодо Бандери й цієї суперечки — дати йому героя не дати героя… До речі, багато хто з нас відмовився від державних нагород. Не буду говорити, чи був Бандера героєм. Але він був лицарем. 1941 рік… Уся Європа схилилася перед Гітлером. І Бандеру, якого арештували, офіційна влада Німеччина просить: відмовся від акта проголошення незалежної Української держави і тебе відпустять. Хто зважився сказати тоді Гітлеру: «Ні»? Хто? Тільки Бандера. Й опинився в німецькому концтаборі. Його братів німці у цей час забивають в інших концтаборах.

УПА ЗРОСТАЛА В БОРОТЬБІ З ФАШИСТАМИ

Проросійські політики йому начебто не можуть вибачити створення батальйонів «Нахтігаль» та «Роланд».

У той самий час, коли Молотов з Рібентропом були в чудовій спілці, аж до проведення спільних парадів, коли Москва активно допомагала Гітлеру своєю сировиною, хлібом (аж до 1941 року), було створено два українських батальйони, які нараховували не більш як сімсот солдатів. У російських військових формаціях при німецькій армії налічувалося понад два мільйони росіян. Там було кілька російських армій, які загалом називають власовцями. Кричать про тих сімсот українців… А про два мільйони чомусь не дуже говорять. Більше того, власовців реабілітували. У Росії точиться дискусія про Власова, і ніхто не дає однозначної оцінки. Він виступав проти Сталіна. Російські історики відверто його не засуджують… Він створив армію, яка боролася проти більшовизму. Більше того, нам товчуть, що уніатські монастирі України та Білорусі були «посібниками окупантів». Але не згадують, що митрополит Вільнюський та Литовский, екзарх Московського патріарху Сергій (Вознесенський) уже на другий день після приходу німців відслужив молебень за «освобождєніє от атеистического большевизма — худшего зла в мире». Він створив у окупованих областях Росії православну місію з осідком в Печерському монастирі Пскова. І це дуже добре показує, як населення ставилося до совєтської влади. Цей митрополит був пов'язаний із Власовим.

Як формувалася УПА?


Перші штаби були створені на Волині, там умови для цього кращі — ліси, болота. Там був найтяжчий німецький режим. У Галичині німці лютували менше. Ці території раніше були під Австро-Угорщиною, старші люди знали німецьку мову. А в нас, на Волині, режим був дуже жорсткий. Мого дев'ятирічного племінника вбили просто тому, що він не сподобався якомусь німцеві. Машина проїжджала, дали по ньому чергу й усе…

Будь-яку армію, навіть чоту (взвод — Авт.) за один день не створиш. Українська повстанча армія, як вона називалася, насправді створювалася довго. Ми почали створювати свої збройні відділки ще за часів Польщі. А назвали її армією тоді, коли вона була остаточно сформована на засадах регулярного війська, з усіма службами, зокрема медичною та господарчою. Це завершилося по перших боях з німцями. В УПА служили ті, хто сидів у польських, мадярських, румунських тюрмах. Українські ж землі були і під Румунією, і під Мадярщиною, і під Польщею. Склад УПА — це окрема довга тема. Скажу тільки, що в нас було двісті генералів колишньої Української народної армії. Крім того, українці в Польщі, Румунії, Чехії, коли навчалися в університеті, проходили військову підготовку, служили у своїх арміях. УПА зростала й творилася в боротьбі із німцями. У травні 1943 року ми вже мали власні військові школи старшин. Випускали військових у рангу поручника (лейтенанта). Термінологія в УПА була українська. Був сотник (капітан)… Німці в 1943 році в одній зі своїй газет оцінювали чисельність УПА від 120 до 180 тисяч людей. Але навіть якби армія налічувала 10 тисяч чоловік, то хіба вона могла б утриматися так довго, якби її не підтримувало місцеве населення? Німці або грабували населення, або депортували. Оточували міста, ловили здорових жінок і чоловіків, садили на машину й вивозили або в табір, або в село висилали до господарів чи на фабрику. Ми запобігали депортації, рятували людей. Лише влітку 1943 року Німеччина відірвала від фронту на боротьбу з УПА на Волині 30 тисяч солдат, з літаками й танками.

Де воїни УПА брали зброю?

Ми її позичали… (Усміхається). А як ви гадаєте, в кого сьогодні беруть зброю кавказці? Їм постачає світовий ісламістський терористичний рух.

Він постачає їм російську зброю?


Їм продають російські генерали. Але радянські генерали під час Другої світової війни зброєю начебто не торгували.

На початок війни за відкритими архівами на рубежах України було майже 9 мільйонів чоловік радянського війська. Це в півтора раза більше, ніж становила вся німецька армія. А ви знаєте, скільки з 9 мільйонів відступило на схід із початком війни? 800 тисяч. А решта здалися німцям, або розбрелися. Самих тільки дезертирів загороджувальні загони розстріляли понад десять тисяч чоловік.

Уявляєте, ті 9 мільйонів людей мали зброю. А німці, як ішли вперед, зброю не підбирали, у них був бліц-криг. А ми підбирали. Через два місяці після бліц-кригу сюди йшла німецька адміністрація. У нас було два місяці для власного становлення, і ми його використовували. Ми мали свої збройові (майстерні, де ремонтували зброю). Але ми не мали можливості виробляти зброю. Також брали німецькі бойові склади, де не було великої охорони.

Нині кремлівські ідеологи та їхні представники в Україні нас наполегливо намагаються переконати, що бандерівці — це бандити…

ОУН Бандери була не військова організація, а політична. Вона не займалася військовими справами, але готувалася до того, що свободу треба буде здобувати — і за допомогою зброї, і за допомогою дипломатії. ОУН створила УПА в боротьбі за українську державність. І це вже було пізніше.

ОУН ми організовували в 1929 році. УПА творилося весь час. Повторю: найактивніше УПА формувалося під німецькою окупацією. І перші сутички мала з німцями. Але не забувайте, після 1946 року близько 60 тисяч співробітників НКВД-КДБ воювали проти УПА. Дискредитація УПА була колосальна. Радянська влада створювала терористичні групи, які вбивали мирне населення під виглядом УПА. Сьогодні в пресі друкуються сповіді колишніх енкаведешників, котрі, видаючи себе за вояків УПА, убивали дітей та жінок. Протягом 1946 року на Поліссі відбулося близька півтори тисячі боїв проти УПА. 1947 року були створені закони органів Держбезпеки, які тероризували населення під виглядом ОУН-УПА. За окремими даними, радянська армія використала півмільйона військових для боротьби проти українських націоналістів.

УПА БУЛА ЛЮДЯМ РІДНОЮ

СРСР був наддержавою, мав атомну бомбу. А УПА ще й через
двадцять років після завершення Другої світової війни сиділи по лісах, боролися. На що вони розраховували?

Знаєте, німці були створили Варшавське єврейське гетто — із єврейською поліцією, управою. То була самуоправа, де євреї працювали. Бо мусили. Німці приходили до управи, могли сказати — дайте десять тисяч чоловік на роботу. Тих людей забирали, висилали до Аушвіцу, нищили. У цьому Варшавському гетто за два роки із 350 тисяч залишилося 5 тисяч євреїв! Що їх чекало далі? Газові комори, як і решту попередників. У цьому гетто були відважні хлопці, які змовилися, підняли повстання. Вони назвалися Жидівська бойова організація. Саме так вони себе називали. Вони мали зброю. Гадаю, купили в німців. Учасник цього повстання вижив. По війні був лікарем у Варшаві, помер кілька місяців тому. Ці хлопці знали, що не знищать німецької армії. Але що їм залишалося? Працювати на німців, а по закінченні цієї праці йти як барани на смерть у газових коморах? Настає момент, коли ти повинен вибрати, усвідомити, що ти людина, яка має честь і гідність. Сьогодні легко дискутувати… А щоб краще зрозуміти людину, проаналізуйте ситуацію, у якій вона опинилася.

Ви можете сказати, що я бандит. Можете сказати, що чеченка, яка бере на себе вибухівку й помирає, теж бандитка. А той генерал, який висилає нищити чеченців десятками тисяч, ким є?

Я у квітні познайомився з чеченцем, з яким у одному купе їхав до Швеції. Він казав мені, що його народ невеликий, їх було близько мільйона. За його словами, з часів депортації чеченців 1944 року по сьогодні після всіх воєн їх залишилося близько 400 тисяч. Гадаєте, чеченці колись це забудуть? Хай би хто був так званим президентом Чечні…

Чи були в УПА етнічні росіяни та євреї?

При УПА були відділи національних меншин — узбецький, казахський, азерський, була сотня росіян. І євреї були. Росіяни не хотіли воювати проти червоних партизан та проти росіян. І ми їх не змушували. Скажу, як потрапляли до нас росіяни та нацменшини. Німці вчиняли дуже жорстоко з полоненими. Зазвичай полоненим допомагав Червоний Хрест. Ті, кого не розстрілювали, отримували листи, продукти. Червоноармійці як полонені не були охоплені нормами міжнародного права. Сталін, як ви пам'ятаєте, сказав, що в нього немає полонених, у нього є або загиблі герої, або зрадники. Їхня влада їх зреклася. Зазвичай, полонені гинули під дощем. А німці могли пристрілити тих представників цивільного населення, хто давав їм їсти. А потім полонених почали відгодовувати, щоб використовувати проти нас. Тож нам було вигідно мати колишніх червоноармійців як союзників і не допустити, щоб німці використали їх проти нас. Національні частини були автономні, вони жили своїм національним життям.

Ви не боялися російської сотні та інших колишніх червоноармійців?

Серед них зрадників було не більше, ніж серед наших.

Які моменти війни ви запам'ятали найбільше?

Заходимо в село, а люди біжать назустріч: українська армія, це — українська армія… Вона була людям рідною.

Розмовляла Лана Самохвалова

Джерело: УНІАН



Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Пн Січ 17, 2011 5:41 am

Ірина Магрицька


Нещодавно я запитала у своїх студентів-першокурсників, що їм відомо про ОУН і УПА, і з подивом почула від них, що члени цих організацій були бандитами, які вбивали, вирізали і вішали мирних мешканці Західної України, і що це були вороги українського народу. Це говорять молоді луганці (значить, їх так навчали в школі!), а що вже говорити про більш старших моїх земляків? Зрозуміло, що вони не мають іншої інформації, окрім спотвореної. І їх, очевидно, немає в чому винити: звідки вони дізнаються правду?

Але відомо, що колишній полковник держбезпеки Георгій Санніков, який особисто брав участь у війні проти Організації українських націоналістів і допитував у київській в'язниці МҐБ командувача УПА полковника Василя Кука, у книзі спогадів "Большая охота" (видана в Москві 2002 р.) писав: "Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашність та мужність". Санніков упродовж багатьох років прагнув зрозуміти, чому він та його колеги "виграли цю війну в західній Україні, але так і не перемогли". І сам же відповів на це запитання:

"Що змушувало практично ніколи не здаватися оунівців? Що змушувало їх гинути з піснями "Ще не вмерла Україна", "Ой ти Галю"? Які пружини приходили в дію, коли останньою думкою смертельно пораненого, вже вмираючого оунівця було рішення підірвати себе гранатою, та при цьому притиснути її рукою до обличчя і висмикнути чеку в останню секунду ще живої думки — так знівечити обличчя, щоб ніхто не міг упізнати і використати його у своїй роботі проти підпілля?.. Що ж це за сила така? У всіх подібних випадках ця сила називається любов'ю до Батьківщини".

І справді: війна, яку вела ОУН 1939-1954 рр. на своїй землі, була найзвичайнісіньким національно-визвольним рухом. Кредо цих людей було "Бог, свобода, Україна", девіз — "Або здобудеш Українську державу, або помреш у боротьбі за неї".

Мало хто знає, що оунівці боролися з німцями та енкаведистами не тільки в Галичині, а й на Полтавщині та в Донбасі. Діяльність ОУН поширювалася на всю Україну. Первинний задум був таким: спочатку у Львові, а потім у Києві проголошується відновлення української держави, а похідні групи, які готувалися ще до війни, у міру захоплення німцями України створять місцеві владні структури. Таким чином знизу буде формуватися Українська держава.

І навіть після того, як у вересні 1941 року гітлерівці дали інструкцію винищувати бандерівців (це сталося після проголошення у Львові Української держави, що німці сприйняли як заколот проти рейху), діяльність таких похідних груп продовжувалася і вони досягли Донбасу. Причому західників у цих групах були одиниці, а основною масою було місцеве населення, передусім колишні комсомольці. (Про це можна дізнатися з документальних свідчень членів УПА, які діяли на східних теренах України і потрапили до КГБ чи до СМЕРШу і на яких завели справи, а також зі свідчень тих, хто врятувався за кордоном і написав про це, як Євген Стахів — у мемуарах "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя"). І зовсім мало хто з наших земляків знає, що в 40-х роках у Донбасі до оунівців ставилися навіть краще, ніж на Галичині.

Такими ж або майже такими методами, як і оунівці, виборювали або виборюють свою свободу ірландці, палестинці, ангольці, курди та алжирці. Але якщо російська свідомість легко визнає право цих народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, то оунівців у радянській та сучасній Росії інакше, як "зрадниками", "убивцями", "бандитами", "фашистськими посіпаками" не називають. У чому ж справа? Лише в тому, що "бандерівський" рух, на відміну від інших рухів, був об'єктивно спрямований проти імперських інтересів Росії, причому був ефективним, добре організованим, послідовним і непримиренним. І від нього не можна було відкупитися черговим протекторатом. А раз так, у російського керівництва залишався лише шлях його пропагандистської демонізації.

Величезний загін комуністичних пропагандистів упродовж останніх 60 років створював негативний символ "бандерівця", і ця робота не припиняється й нині. У середовищі російських істориків (навіть академічних), за винятком окремих осіб, навіть немає спроб розібратися в дражливих для Росії фактах української історії. Тому "бандерівець" з'являється у сприйнятті середнього росіянина як модель найгірших рис українця, як втілення "поганої" України, на відміну від ідеалу хорошої України — Малоросії, що перебуває під повним політичним та духовним контролем Росії. "Бандерівець" — це тип анти-росіянина уже через те, що він мріє про Україну як про самостійну державу. А ці мрії, в уявленні росіян як державного народу, нікому, крім них, не припустимі.

Така поведінка українця багатьма росіянами сприймається як виклик і агресія, як потенційна загроза їхній імперії.

До речі, російська свідомість схильна кваліфікувати як "український буржуазний націоналізм" наявність в українця елементарної самосвідомості, що сприймається як шовіністична русофобія; нормою ж уважають повну відсутність української самосвідомості. Власне, до цієї "норми" багато століть намагалися привести всіх українців, в окремих регіонах це майже вдалося, зокрема на сході України і на етнічних українських землях на території Російської федерації.

Багато хто з росіян схильні приписувати "бандерівцям" ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному плані українців. І тоді теза "ми їх ненавидимо" змінюється на зручнішу і психологічно виграшну — "вони нас ненавидять".

Тут потрібно звернути увагу на специфічні психокомплекси в російській свідомості. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів відносно росіян, але всіляко ухиляється від обговорення та аналізу власних негативних почуттів до інших — євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, скрізь і всюди підмінюючи серйозний рівень розгляду клоунадами з полум'яними запевняннями простих людей в любові до сусіда-інородця або зворушливою історією взаємовідносин окремого росіянина з окремим неросіянином.

До речі, участь реальних бандерівців у створенні негативного міфу про них була мінімальною — інше зробила російська свідомість з її специфічними, сформованими такою самою специфічною історією, особливостями. Дещо про ці особливості можна прочитати в російських авторів. Ось що писав петербурзький історик Валерій Возгрін у газеті "Голос Криму": "…На цьому камені вільно обраних несвободи та деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські общини, що воскрешали племінний диктат більшості та презирство до особистості, маніхейськи жорстоке розділення світу на "наших" і "ненаших" та відповідні подвійна мораль і норми співжиття (для своїх — одні, для чужих — інші). Тобто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найразючіших рис, які вже точно "аршином спільним не виміряти".

А класик російської літератури Фьодор Достоєвскій казав, що люди схильні ненавидіти тих, кому вони заподіяли зло. Дійсно, важко піднятися над давніми племінними комплексами розділення світу на "своїх" і "чужих" і моралі для своїх і чужих; неймовірно важко віддати належне тим, хто був об'єктивно проти керівництва Росії, проти її каральних органів і військ, і при цьому був правий, а його дії були етично справедливі та історично виправдані. Але якщо Росія колись повернеться до демократичного варіанта розвитку, їй доведеться таки зробити самокритичні висновки і визнати таки історичну справедливість українського визвольного руху 40-50-х років ХХ століття.

Сьогодні ж ми бачимо зовсім інше: саме зараз Росія переживає черговий за останні 50 років "ренесанс" сталінщини. Наймерзотніші злочини тоталітарного режиму не просто виправдовуються, а навіть оспівуються та героїзуються.

Так, нещодавно пройшла ціла серія присвоєння звання Героя Росії колишнім сталінським шпигунам. Самого Сталіна росіяни поставили чи не на перше місце в загальнонаціональному телепроекті "Ім'я Росії". А на сторінках російської газети "Независимое военное обозрение" (№ 45 за 2008 р.) подано захоплену рецензію Віктора Мяснікова на видання МВС Російської Федерації "НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в западной Беларуси и Прибалтике (1939-1956 гг.): Сборник документов" (составители Н.И. Владимирцев, А.И. Кокурин. — М., 2008). Ця рецензія є справжнім гімном сталінським карателям, сумарна кількість жертв яких, за даними органів прокуратури та МВС, що були надані 1991 року російському парламенту, дорівнює 50 млн. 114 тисяч 267 осіб (!!!).

Виявляється, масові арешти, депортації та розстріли населення на цих територіях були зовсім не злочином проти людства, не державним тероризмом, а "заходами з очищення від антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елемента". Автор рецензії щиро дивується, чому це прибалти такі "корисні" дії називають своєю національною трагедією. Так само, як і поляки — розстріл військами НКВД у Катині та під Харковом 26 тисяч польських офіцерів та інтелігентів у 1939 р.

Від таких виявів російської самобутності нормальній людині стає моторошно. Російський письменник Віктор Суворов (він же — Володимир Різун) пояснює це явище так: "Проблема Росії полягає в тому, що пуповина, яка зв'язує нинішню Росію з колишнім режимом — комуністична пуповина — не обрізана, не обірвана. Кровний зв'язок зберігається, і поки цей кровний і духовний зв'язок зберігається, гниття продовжується".

У нинішній Росії здійснюється переслідування істориків, письменників, журналістів, які не приховують своїх антисталінських поглядів. Натомість усе активніше викриваються злочини нацизму. Причому однобоке їх викриття іде пліч-о-пліч із замовчуванням на державному рівні й водночас виправданням злочинів комунізму. Для цього й використовуються пропагандистські радянські штампи і символи, в тому числі й про вояків ОУН.

На території самої України ці штампи і символи є наріжним каменем усієї пропаганди лівих та проросійських партій та організацій, а також органів місцевого самоврядування (що чудово демонструють луганські обласна та міська рада), які майже всуціль складаються з представників таких партій та організацій. Це робиться з метою зіштовхування західних і східних регіонів держави, залякування російського і російськомовного населення сходу і півдня якоюсь жахливою, жорстокою, невідомою, а тому ще страшнішою силою.

Уявлення широкої російської громадськості про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупності негативних міфологем. Робота ж з документами розкриває іншу картину.

Наприклад, той же Степан Бандера ніколи не страждав русофобією, неприйняттям росіян як таких лише за те, що вони росіяни. Не страждав він подібним ставленням і до поляків, угорців, румунів, євреїв. Цікавий факт: за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%! Ставлення ж Степана Бандери до інших народів визначалося ставленням самих цих народів до незалежності України.

Ось як провідник ОУН визначав статус росіян у майбутній самостійній Українській державі: "Вимога повної лояльності стосовно України та її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим росіянам, які відповідають цим вимогам, потрібно гарантувати й забезпечити повну та всебічну рівноправність у всіх громадянських правах і повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних принципів щодо національних меншин. Це саме стосується й інших національних груп в Україні".

Що ж до тих, хто веде підривну роботу проти України та українського народу, то таких, за словами лідера українських націоналістів, "необхідно знешкоджувати доступними в цій ситуації методами, відповідно до міжнародних правил" (С. Бандера "Перспективи української революції". — Мюнхен, 1978. — С. 593-594). Таке ставлення до національних меншин існує у всіх країнах, які прийнято називати цивілізованими. До лояльних громадян — гранично лояльне, до нелояльних — нелояльне. Антидержавна діяльність не заохочується ніде, крім, на жаль, нинішньої України.

Отож , у світлі нещодавньої відміни суду Указу Президента В. Ющенка про присвоєння Степанові Бандері почесного звання Героя України є нічим іншим, як доказом того, що нинішня влада (яка, як відомо, дуже "опікується" українськими судами) не знає історію українського народу і не бажає сприймати її такою, якою вона є. У своєму намаганні повернути нас до радянського світобачення вона прагне дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боролися провідники ОУН і УПА; прагне перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

Нинішній владі вигідно, щоб молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості, тому вона робить усе можливе, щоб дегероїзувати справжніх українських героїв — Степана Бандеру, Романа Шухевича та ін.

Один із провідних ідеологів Української Головної Визвольної Ради Петро Полтава (Федун) писав, що повстанці ведуть боротьбу "за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов'язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам".

Чи не здається вам, шановні, що ці слова написані сьогодні?

Отже, боротьба за Незалежну Україну триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Степана Бандери і Романа Шухевича доведена до перемоги.

Ірина Магрицька

доцент Східноукраїнського національного
університету імені Володимира Даля,

кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня,

член ВО "Свобода"

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Громенко на тему Сб Бер 26, 2011 12:11 pm

Про українсько-єврейську співпрацю в боротьбі за незалежну Україну



Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із "колабораціонізму і братовбивства".

Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.

Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття.

Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.

Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід'ємну рису ідеології українського націоналізму.

Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року "Український націоналізм і жидівство" (етнонім "жид" стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).

Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: "Обов'язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості".

Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН "Розбудова нації", оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.

Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.

Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: "У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу".

В одній із програмних робіт іншого публіциста підпілля Ярослава Старуха за 1947 рік читаємо наступне: "Нам взагалі, чужа і ненависна всяка національна нетерпимість, всяка нетолєрація, всякий груповий та національний егоїзм, шовінізм, погромництво та інші подібні прояви…".

Отже, такою була теорія українських націоналістів, але чи узгоджувалася вона із їх практикою?

Найпопулярнішим у звинуваченнях була і для деяких дослідників залишається участь оунівців в організованих німцями антиєврейських акціях. Члени ОУН, на їх думку, були чи не головними виконавцями і реалізаторами німецької політики Голокосту.

Проте, як свідчить спроба звинувачення бійців "Нахтігаллю" у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і, як показали найновіші дослідження науковців, не відповідають дійсності.

Є свідчення про ставлення оунівців, що за дорученням організації служили в українській поліції, до спроб німців залучити їх до антиєврейських акцій.

Богдан Казанівський, активний діяч ОУН цього часу, наводить у своїх спогадах цікавий епізод. До крайового провідника ОУН Івана Климова-"Легенди" звернувся один із заступників комісара української поліції за порадою, яким має бути їхнє ставлення до німецьких протиєврейських акцій.

"Ми не маємо жодного інтересу в тому – почав Климів, - щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами-старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх небагато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН".

Очевидно, деякі читачі поставляться з упередженням до цього свідчення, як спроби пост-фактум виправдати позицію ОУН її активним членом. Проте німецькі документи, авторів яких годі звинувачувати в симпатіях до українських націоналістів, наводять навіть цікавішу інформацію — факти допомоги євреям з боку ОУН.

У донесенні від 30 березня 1942 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв, що "Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими документами не тільки своїх членів, а й також євреїв". Очевидно, саме така діяльність українських націоналістів стала приводом для німецьких звинувачень, поширених у тисячах листівок, що "ОУН є знаряддям жидівського большевизму".

Є досить багато підтверджень тому, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям.

Історик Лев Шанковський наводить свідчення ізраїльського журналіста Лева Геймана, про те, що в Ізраїлі жило 52 євреї, які стверджували, що їх врятували українські повстанці. Цікаво, що серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, що протягом 1942-1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберг.

Роман Шухевич знав про це, більше того, він допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Ірини Рижко. Згодом, коли Наталія була заарештована німцями, дівчинку переховали у монастирському сиротинці в Куликові. Таким чином вона пережила німецьку окупацію.

Захист євреїв членами українського визвольного руху був не поодиноким явищем. Зелік Бройлерман згадує про врятування його та ще п'ятдесяти євреїв повстанцями під командою Романа Поліщука.

Багато євреїв мешкали у лісах, цілими таборами, які існували під охороною УПА. До прикладу на Волині їх організував шеф господарського сектору УПА-Північ, відомий волинський кооператор Василь Мороз-"Зубатий". Згідно з єврейськими джерелами, такі табори існували біля Ратного, біля Порицька, в Криничках, у лісах коло Тучина.

Євреї не просто користалися наданим їм прихистком з боку українських повстанців, але й активно включалися у їхню боротьбу. Багато із них ставали лікарями в повстанській армії. Прізвища більшості цих людей досі залишаються невідомими, у свідченнях минулого вони залишилися під наданими їм повстанцями бойовими псевдонімами.

Отже, в повстанських матеріалах знаходимо згадки про лікарів "Білого", "Варма", "Грифеля", "Богдана", "Коваля", "Чорного", "Кума". Лише окремі з них відомі за прізвищами, зокрема Самуель Нойман, який працював під псевдонімом "Максимович", Антін Кольман –"Вугляр", Варм Шай–"Сокіл" (інше псевдо "Скрипаль"), Абрагам Штерцер.

Про значну кількість єврейських лікарів в УПА писали навіть радянські партизани. У радіограмі командування рівненського партизанського з'єднання зазначалося: "У даний час [мова йде про жовтень 1943 року – В.В] серед націоналістів багато євреїв, особливо лікарів".

По-різному склалася доля цих лікарів, окремі з них, як до прикладу згадувані Абрагам Штерцер, відійшли від підпілля зі зміною окупації і відходом німців. Деякі, як Самуель Нойман-"Максимович" та "Кум", продовжили боротьбу у лавах повстанців до смерті.

Останній з них був справді легендарною фігурою в УПА, тому дозволимо собі навести ширшу характеристику, яка належить перу підполковника УПА Степан Фрасуляка-"Хмеля".

"Доктор "Кум" — знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Доктор "Кум" по національности жид, до нас був щиро прив'язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину [вийти з підпілля — ВВ], він волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно згинути. Який хрустальний характер. Я мав нагоду з ним часто стрічатися і говорити. Доктор "Кум" був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Одного разу, вже за большевицької дійсності, я з ним стрінувся в Марині, та запитав, чому він не відійшов на легальщину. Він мені так відповів: "Знаєте пане поручнику, що мене заболіла та відомість, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам'ятають. Під час німецької окупації Організація виратувала мене від смерти, то чому я маю бути їй невдячний і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз стати в пригоді".

Доктор "Кум" дотримав свого слова. 26 січня 1946 року він загинув у бою з НКВД, охороняючи шпиталь із пораненими повстанцями. Заслуги "Кума" належно оцінило керівництво українського визвольного руху – згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА, йому присуджено Срібний хрест за заслуги. Таким чином, він став єдиним євреєм, відзначеним такою високою нагородою збройного підпілля.

Участь євреїв в УПА не обмежувалася медичною службою. Один із них, Лейба Йосиповича Домбровский–"Валерій", працював у структурах пропаганди підпілля.

Як свідчить доповідна записка начальника управління контррозвідки "Смерш" 1-го українського фронту генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП (б)У Микиті Хрущову, Домбровський в 1943 році став працівником політичного відділу УПА. Він був автором звернень від імені ОУН до вірмен, узбеків, таджиків і навіть написав окрему роботу "Як московський царизм підкорював народи".

Спроби продовжити спільну українсько-єврейську співпрацю не завершилися і після Другої світової війни. Нещодавно у Галузевому державному архіві Служби безпеки України віднайдено листівку "Євреї – громадяни України!"

Це поки що єдиний відомий документ ОУН, адресований спеціально представникам цієї національності. Він написаний у березні 1950 року, тобто в час, коли український та єврейський народи знову на повну силу відчули на собі силу тоталітарної машини. Адже це період остаточного придушення збройного руху ОУН та УПА, масових репресій та депортацій.

З іншого боку, це час розкручування комуністичною пропагандою антиєврейської кампанії, яка називалася "боротьбою проти "безрідного космополітизму"". Отже, знову, як уже неодноразово в своїй історії, українці і євреї отримали спільного ворога.

Можливо, згадувана листівка була лише початком ширшої кампанії на зближення двох націй у спільному опозиційному русі.

Автор листівки вітає євреїв із здобуттям врешті держави Ізраїль, що стала результатом революційної визвольної боротьби єврейського народу. Українці теж мають право повстати за свою незалежність.

"І так, як єврейські революціонери стали зі зброєю в руках на захист людських прав єврейського народу і ті права вибороли, так і ми, українські революціонери-бандерівці, стали на шлях національно-визвольної боротьби".

Як і багато інших такого роду звернень, листівка закінчується цілим рядом закликів. Тут, поруч із традиційними "Смерть Сталіну і його вислужникам! Смерть московсько-большевицьким імперіалістам!", знаходимо й таке: "Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!"

Проте українцям та євреям не вдалося тоді широко розгорнути своєї співпраці. Вже незабаром після написання цієї листівки каральним військам вдалося досягнути перелому у боротьбі з повстанцями, і протягом кількох наступних років придушити діяльність українського підпілля.

Натомість співпрацю вдалося налагодити українським та єврейським політв'язням у таборах. Її символом можна назвати Герша Келлера, єврея, колишнього вояка УПА, який став одним із керівників найбільшого табірного повстання у Кенгірі в 1954 році, де більшість повсталих становили українці.

Так само успішною стала співпраця українських та єврейських дисидентів, що об'єдналися в боротьбі проти тоталітарного режиму в 1960-1980-ті роки.

В історії українців та євреїв є багато сторінок, які нас розділяють — ми не повинні їх оминати. Проте ніхто не має права перекручувати та спотворювати у власних політичних інтересах ті з них, котрі показують приклади співпраці між нашими народами, приклади, що можуть сприяти подальшому розвиткові приязних стосунків між ними.

Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Вчений Амар та шофер Саламатов проти України

Створювати по Громенко на тему Пт Вер 02, 2011 6:56 am

Ученый Амар и шофер Саламатов против Украины

Несколько дней назад на сайте zaxid.net была опубликована статья Тарика Сирила Амара «Праворуч ворогів немає?»

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?pravoruch_vorogiv_nemaye&objectId=1235060

Автор был представлен как «преподаватель Колумбийского университета», получивший образование в не самых худших учебных заведениях – что давало основания надеяться на более-менее взвешенный подход к вопросу. Однако, к сожалению, надежды не оправдались – статья выглядит так, как будто писал ее не особо обремененный грамотностью член движения «Наши» или, к примеру, пророссийской партии «Родина».
Основной ее мотив – якобы имеющее место противоречие между «европейскими» амбициями Львова и доминирующими в городе националистическими настроениями. Автор не стесняется употреблять самые разнообразные (и вряд ли достойные человека ученого) оскорбления в адрес националистов (чего только стоит «дедалі паскудніша, гучніша, тупоумніша, зліша правиця»), при этом противоставляя им каких-то гипотетических «мыслящих людей», которые почему-то о, ужас! – не хотят устраивать массовых акций против патриотических сил!
Разумеется, каждый имеет свое мнение. И право на свое мнение. Мне даже иногда кажется, что слишком многие в Украине этим мнением злоупотребляют – когда не имеют возможности хоть как-то подкрепить его логически и скатываются в область царапания на заборах матерных ругательств. Очень жаль – и вдвойне жаль, когда до этого уровня скатываются люди, казалось бы, образованные и культурные.
Давайте посмотрим хотя бы на некоторые высказывания автора, которые явно ставят под сомнение его принадлежность к последней категории.
Начнем с «правых». По мнению господина Амара, «на останніх виборах до міськради перемогла дуже, дуже права партія». И далее продолжает – «праві розбишаки зберуться “обпісяти” центр міста».
Оставим комплексы по поводу городских властей на совести уважаемого ученого. Но неужели человек, изучавший политические науки в Лондоне, не знает, что понятие «правые» можно применять к партии ВО Свобода не в большей мере, чем к коммунистам? Партия, выступающая за национализацию крупной промышленности и запрет на приватизацию земли, априори не может быть «правой». Свободовцы, пускай и декларирующие собственную правизну – обычная левонационалистическая партия. А термин «правые», которым жонглирует автор, имеет, как мне кажется, исключительно одну задачу – перекидывание мостика к «фашизму», о чем мы поговорим несколько позже.
Дальше – больше. «Націоналізм із невіглаством», «однорідною і незмінною спільнотою правих фанатиків і ксенофобів, що займаються “викриттям євреїв.». Почему-то автору на каждом шагу мерещится антисемитизм, который он упорно упоминает рядом с национализмом. Случайность? Нет, технология. Преподаватель Колумбийского университета очень и очень хочет, чтобы националисты ассоциировались с продавцами книги «Протоколы сионских мудрецов», которую он упомянул аж дважды. Скоро ли услышим от просвещенного либерала призывы к сожжению книг на площадях?
Но самыми омерзительными в статье, как мне кажется, выглядят пассажи, содержащие слово «фашизм» и его производные. И здесь не обошлось без оскорблений в адрес Степана Бандеры – человека, которого во Львове (а ведь автор прекрасно знает этот город!) считает героем подавляющее большинство населения!
«Фашизоїдний і расистський націоналізм Бандери» - такое громкое заявление позволяет себе Амар в самом начале статьи. И его не волнует то, что во всех произведениях Бандеры не найти ни одного упоминания расовых вопросов: главное – очередное пропагандистское клише. Глупость, недостойная комментариев – в отличие от обвинений в фашизме.
Казалось бы, феномен фашизма изучен достаточно для того, чтобы люди умные употребляли этот термин к месту, а не так, как это делалось в СССР и нынешней России, где к фашистам относят кого попало – начиная от гитлеровцев и франкистов, и заканчивая любыми правыми. Не вдаваясь в долгие дискуссии, отмечу, что основные черты фашизма – это авторитаризм и тоталитаризм, вождизм, идея корпоративного государства, милитаризм, жестокое подавление инакомыслия, непризнание прав и свобод.
Исходя из этого следует признать, что обстановка, в которой жил и боролся Бандера, создавалась Организация Украинских Националистов, сама по себе была «фашизоидной». Различные проявления фашизма имели место почти во всех государствах Европы, при этом наиболее уродливые черты они приобрели у режимов, которые принесли больше всего горя украинцам – сталинского СССР и немецкого Третьего Рейха. Да и предвоенная Польша недалеко от них ушла – в ней, кроме свободной прессы и относительно свободных судов (про «наглые» помолчим) имели место «пацификации», закрытие украинских школ и церквей, запрет на деятельности общественных и спортивных организаций, и др. Даже сам автор статьи признает это – «То був час глибокої авторитарної кризи Заходу, час, коли Європа глибоко загрузла в реакції, націоналізмі, фашизмі. А домінувала в ній нацистська Німеччина.»
Но тогда возникает вопрос – на каком основании он называет фашистом Бандеру, который боролся как минимум против трех перечисленных фашистских режимов?
Если вся Европа тогда была поражена тоталитарно-авторитарной гнилью – значит, фашистской была она вся. Без исключения. А не только ОУН, которая, безусловно, была продуктом той Европы, но имела своей целью национально-освободительную войну. За права украинцев и восстановление украинской державы. То есть против фашизма.
Но господин ученый, похоже, совершенно не заинтересован в том, чтобы оценивать политических деятелей прошлого в контексте мировой истории. Выдернуть из этого самого контекста и обляпать грязью – таков его метод. Поэтому львовская общественность, по мнению Амара, «зводить пам’ятник фашистському чільникові організації, що займалася масовим вбивством поляків і допомагала німцям у масовому вбивстві євреїв».
Снова термин «фашистский» (хотя речь идет о человеке, который всю войну просидел в немецком концлагере, и у которого нацисты – а по другой версии – польские капо – убили обоих братьев). Безграмотное утверждение о массовых убийствах поляков (серъезные историки давно пришли к выводу о том, что виновниками взаимных массовых убийств являются очень и очень многие – включая собственно довоенный польский режим, гитлеровских оккупантов и советских партизан), и уж совсем беспочвенные инсинуации про массовые убийства евреев как будто списаны со страниц пасквилей профессиональных украинофобов вроде Тимоти Снайдера и Джона-Пола Химки… Но и это еще не конец – «фашистским» называется еще и черно-красное знамя. Знамя, под которым шла борьба против самых страшных фашистских режимов в истории – гитлеровского и сталинского…
Удивительная настойчивость автора, не правда ли?
Впрочем, он не одинок. Пора вернуться к заголовку статьи и вспомнить о другом недавнем событии – когда на киевском стадионе «Динамо» клубный шофер Саламатов попытался отобрать у болельщиков львовских «Карпат» портрет Романа Шухевича, при этом рискуя сбросить державшего флаг парнишку-львовянина с пятиметровой высоты на бетон. После этого «герой» был изрядно поколочен киевскими болельщиками, пришедшими на помощь гостям из міста Лева.
Свой поступок (а спровоцированная им драка повлекла для «Динамо» стотысячный штраф» г-н Саламатов объяснил тем, что-де Бандера и Шухевич «были фашистами».
Что объединяет его с уважаемым преподавателем Колумбийского университета – так это та хамская безапелляционность, с которой эти люди бросаются обвинениями в адрес героев национально-освободительного движения. И такой «союз» сильно огорчает и пугает.
Фактически речь идет о том, что говоря об историческом периоде, в котором фашизм доминировал почти везде, некоторые субъекты целеустремленно «фашизируют» исключительно украинцев и борцов за независимость Украины. Почему-то я очень сомневаюсь, что автор будет в Польше требовать сноса памятников Пилсудскому, а в Израиле – клеймить «фашистом» Менахема Бегина, биография которого очень и очень схожа с биографиями Бандеры и Шухевича…
Как это все отображает реалии нашей украинской жизни… В современной Украине суды и тюрьмы ожидают тех, кто протестует на Майдане против грабительского Налогового Кодекса, выходит в День Независимости на мирный и разрешенный митинг, или же (во исполнение указа предыдущего Президента!) пытается демонтировать памятники советским фашистам Ленину и Сталину. Но слышали ли вы о том, чтобы в тюрьму попали «бешеные бабки» Витренко, которые в Севастополе сначала уничтожили памятную доску украинскому флоту, а потом бросались солью в глаза украинским военным? Наказан ли убийца украинца Максима Чайки в Одессе? Ответ очевиден – и печален.
В современной Украине буйным цветом цветет фашизм – но только к украинском национализму, прошлому или современному, он не имеет отношения. Речь идет о фашизме русском или советском – именно он остается безнаказанным, но почему-то амары не обращают внимания на саламатовых, выискивая «фашистов» среди тех, кому хочется одного – чтобы украинцы оставались хозяевами на своей земле…
Быть может, все дело в том, что у представляющего «либеральный» и «просвещенный» Запад автора и дремучего «советского человека» Саламатова одна цель? И тем, и другим нужно, чтобы богатая украинская земля входила в ту или иную сферу интересов. И желательно без украинцев. И в борьбе против национального самосознания последних сойдет любая ложь.
Другое дело – то, что ложь известного ученого страшнее лжи безграмотного шофера.

Андрей Громенко




Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

ЗНАННЯ - СИЛА!

Створювати по Громенко на тему Пн Жовт 17, 2011 5:10 am

Знання - сила. Читайте правду про УПА, а не політичні блоги
Павло Солодько _ П'ятниця, 14 жовтня 2011, 14:57

http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/10/14/59120/

Громенко
СБ

К-ть повідомлень : 475
Дата регистрации : 20.09.2008
Звідки : Київ

Переглянути профіль користувача http://oun-upa.forumy.eu

На початок Донизу

Re: Статті

Створювати по Спонсируемый контент Сьогодні в 3:32 am


Спонсируемый контент


На початок Донизу

Попередня тема Наступна тема На початок


 
Права доступу до цього форуму
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі